І не лишилось жодного
- Автор: Кристи Агата
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
- ISBN: 9786171265318
- Переводчик: Надежда Хаецкая
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «І не лишилось жодного». Краткое содержание книги:
– О, це тимчасово. Праця на час відпустки. У мене постійна робота в школі для дівчаток. Правду кажучи, я надзвичайно захоплена можливістю побачити Солдатський острів. Я стільки читала про нього в газетах. Він і справді такий чудовий?
– Не знаю. Я його не бачив.
– Справді? Гадаю, Оуени надзвичайно захоплені своїм островом. Що то за люди? Розкажіть мені.
Ломбард задумався: «Як незручно. Я мав би їх знати чи ні?» І швидко вигукнув:
– По вашій руці повзе оса! Ні… не рухайтеся. – Він різко змахнув рукою. – Усе, полетіла.
– Дякую. Цього року багато ос.
– Гадаю, це через спеку. Не знаєте, кого ми чекаємо?
– Не маю найменшого уявлення.
Почувся голосний протяжний гудок.
– А от і потяг, – мовив Ломбард.
На виході зі станції з’явився високий старий чоловік, судячи з усього, колишній військовий. Коротке сиве волосся, акуратно підстрижені білі вуса.
Носильник, трохи похитуючись від ваги масивних шкіряних валіз, указав на Віру та Ломбарда.
Віра впевнено виступила вперед і промовила:
– Я – секретарка місіс Оуен. На нас чекає машина. – І додала: – А це містер Ломбард.
Вицвілі голубі очі, проникливі, попри вік, оцінювали Ломбарда. На мить у них майнуло судження, яке б прозвучало так.
«Приємний молодий чоловік. Але щось у ньому насторожує…»
Трійця сіла в таксі. Вони проїхали сонними вуличками Оукбриджа, потім – милю головною дорогою на Плімут, і нарешті звернули на лабіринт ґрунтових путівців: вузьких, урвистих, оточених зеленню.
Генерал Макартур сказав:
– Зовсім не знаю цю частину Девону. Я живу в східному Девоні, на кордоні з Дорсетом.
– Тут дуже гарно, – промовила Віра. – Пагорби, червонозем і все таке зелене й квітуче.
Філіп Ломбард критично зауважив:
– Дещо закрито… Мені подобаються вільні простори. Там, де видно, що відбувається навколо…
– Певно, ви побачили трохи світу? – звернувся до нього генерал Макартур.
Ломбард знехотя знизав плечима:
– Та довелося поблукати світами, сер.
«Зараз запитає, чи був я на війні, – подумав він. – Ці старі військові завше питають».
Але генерал Макартур і словом не обмовився про війну.
ІІ
Вони виїхали на звивистий пагорб і спустилися зигзагоподібним шляхом до Стіклгевена: це була просто купка будиночків з одним-двома рибальським човнами, витягнутими на берег.
У вечірній заграві вони вперше побачили на півдні Солдатський острів, що здіймався над морем.
Віра здивувалася:
– Далеченько.
Вона уявляла його по-іншому: поруч із берегом, з чудовим білим будинком на пагорбі. Та будинку взагалі не було видно, тільки чіткий обрис скелі, що нагадувала гігантську голову. У ній було щось зловісне. Віра злегка здригнулася.
Біля невеликого трактиру «Сім зірок» сиділо троє людей. Було видно згорблену фігуру старого судді, прямий силует міс Брент і поруч іще якогось кремезного, грубуватого на вигляд чоловіка, який підійшов до прибулих.
– Я подумав, що треба й вас почекати, – сказав він. – Попливемо разом. Дозвольте представитися. Мене звати Девіс. Я із Наталя. Південна Африка – моя батьківщина, ха, ха.
Він весело розсміявся.
Суддя Ворґрейв подивився на нього з явною неприязню. Здавалося, він попросить його покинути залу суду. Міс Брент міркувала, чи до вподоби їй люди з колоній.
– Можливо, хтось із вас перехилить зі мною чарочку перед тим, як сядемо на судно? – гостинно запитав містер Девіс.
Ніхто не прийняв його пропозицію, тому містер Девіс повернувся і підняв пальця.
– То не затримуйтеся. Наші любі господарі чекають нас.
Він зауважив дивне напруження на обличчях інших. Нібито згадка про господаря та господиню справила на гостей дивний паралізуючий ефект.
У відповідь на Девісів жест пальцем рибалка, що сидів неподалік, опершись на стіну, наблизився до них. Його розкачування під час ходьби видавало справжнього моряка. У нього було обвітрене обличчя і темні очі з ледь ухильним поглядом. Він говорив із м’яким девонським акцентом.
– Ви готові вирушати, леді та джентльмени? Човен чекає. Ще двоє чоловіків добираються машиною, але містер Оуен казав не чекати їх, бо хтозна, коли саме вони можуть приїхати.
Уся компанія піднялася, і гід повів їх до кам’яного молу. Збоку був пришвартований моторний човен.
Емілі Брент сказала:
– Невеличке суденце.
Власник човна запевнив:
– Човен чудовий, мем. Ви й оком не встигнете моргнути, як він доставить вас до Плімута.