А. Н. О.
Хто б то міг бути? Підпис було важко прочитати. Емілі Брент роздратовано подумала, що надто багато людей підписуються зовсім нерозбірливо.
Вона почала згадувати людей із Белгевена. Вона їздила туди два літа підряд. Там була приязна жіночка середніх років. Міс… міс… як то її звали? У неї ще батько був каноніком. То була місіс Олтон… Ормен… ні, її точно звали місіс Олівер! Так, Олівер.
Солдатський острів! Газети щось про нього писали, щось про кінозірку, чи то був американський мільйонер?
Звісно, такі місця часто продаються дешево: острови не всім підходять. Люди гадають, що то дуже романтична ідея, та коли починають жити на острові, то виявляють різні недоліки, а потім тільки раді продати його.
«У будь-якому разі, ця відпустка мені нічого не коштуватиме», – подумала Емілі Брент.
Її доходи значно знизилися; багато дивідендів не виплачувалося, тому вона не могла пропустити цю можливість. Якби вона могла трохи більше згадати про місіс… чи можливо, то міс Олівер?
V
Генерал Макартур визирнув у вікно вагона. Потяг саме в’їхав у Ексетер, де генерал мав пересідати. Скільки часу змарновано на тих потягах на бічних залізничних лініях! Навпростець до того місця, Солдатського острова, рукою подати.
Він не міг згадати, що то за чоловік, той Оуен. Мабуть, друг Спуфа Леґґарда й Джонні Дайєра.
«Приїдуть кілька старих друзяк… згадаємо давні часи».
Так, він би з радістю побалакав про колишні дні. Останнім часом йому здавалося, що товариші намагалися уникати його. Усе через ці чортові чутки! Клянуся Богом, важко було, та відтоді минуло майже тридцять років! Видно, Армітейдж розляпав. Кляте щеня! Та що він про все це знав? Краще про це не думати! Багато чого можна собі нафантазувати, якщо друзі дивно на тебе поглядають.
Солдатський острів! Цікаво його побачити. Про нього чимало пліткували. Навіть казали, що то Адміралтейство чи міністерство оборони, чи то військово-повітряні сили придбали його…
Будинок побудував молодий Елмер Робсон, американський мільйонер. Казали, що вклав туди тисячі доларів. Небачена розкіш…
Ексетер! І ще годину чекати! А він не хотів чекати. Він хотів їхати…
VІ
Лікар Армстронґ вів свій «морріс» Солсберійською рівниною. Він дуже втомився… Успіх має зворотний бік. Був час, коли він сидів у своєму кабінеті на Гарлі-стрит, відповідно одягнений, у оточенні найновіших медичних приладів і найрозкішніших меблів, і чекав, чекав багато порожніх днів на успіх або невдачу…
Усе вдалося! Йому пощастило! Він був везучим і вправним. Людина на своєму місці. Та для успіху цього недостатньо. Треба мати везіння. І він мав! Безпомилкове встановлення діагнозу, кілька вдячних пацієнток, жінок грошовитих та при посаді… і розійшлася слава:
«Зверніться до Армстронґа, хоча й молодий лікар, але такий розумний. Пем стільки лікарів обійшла за ці роки, а він одразу ж вказав на проблему». І закрутилося…
Тепер лікар Армстронґ домігся повного успіху. Цілими днями завантажений роботою. Вільного часу в нього майже не було. Тому цього серпневого ранку він радів, що їде з Лондона й кілька днів проведе на острові поблизу девонського узбережжя. Це була не зовсім відпустка. Лист, який він отримав, був розмитий у висловлюваннях, та до нього доклали переконливий чек. Гонорар солідний. Ті Оуени, напевно, купалися у грошах. А невеличка трудність, здавалося, у тому, що чоловік побоювався за здоров’я своєї дружини й хотів дізнатися діагноз, не потривоживши її. Вона не хотіла навіть чути про лікарів. Нерви в неї…
