Учень Відьмака

Я спробував поставити себе на місце того солдата та уявити, як він померав такою смертю. Біль і страшна боротьба за подих. Але могло бути ще гірше…

— Він знав, що вмирає і що ніколи не вернеться додому. Ніколи більше не побачить своїх близьких, — сказав я Відьмакові.

І такий на мене напав через це жаль. Щойно це сталося, мертві потрохи почали танути у повітрі, поки ми не лишилися з Відьмаком на пагорбі самі. Листя знову вкривало пусті дерева.

— А тепер що ти відчуваєш? Далі страшно?

Я похитав головою.

— Ні, — сказав я. — Сумно тільки.

— Добре, хлопче. Ти вчишся. Ми — сьомі сини сьомих синів, і ми бачимо те, що не бачать інші. Але іноді цей дар обертається на прокляття. І коли нам страшно, деякі істоти можуть живитися нашим страхом. І тоді стає ще гірше. Тому треба зосередитися на тому, що бачиш, і забути про себе. Завжди допомагає.

Відьмак вів далі:

— Хоча вони здавалися страшними, хлопче, це лишень примари. — Зробити з ними нічого не можна, самі з часом розвіються. Років за сто нічого тут від них не залишиться.

Мені засвербіло розповісти, як мама колись знайшла, що з ними можна зробити, але я змовчав. Зле починати стосунки з вчителем із суперечок.

— А от якби вони були привиди, то була б інша річ, — продовжив Відьмак. — Із привидами можна поговорити та пояснити їм, що до чого. Допомогти привиду усвідомити свою смерть — дуже добрий вчинок, для них це важливий крок для переходу в інший світ. Зазвичай привид — це розгублений дух, який на цій землі як у пастці і не знає, що трапилося. Вони часто мучаться. Знову ж таки, є й такі, що мають чітку мету, може, вони захочуть щось тобі розповісти. Але примара — це тільки фрагмент душі, яка перейшла в кращий світ. От і все, що воно таке, хлопче. Усього лише примари. Ти бачив, як змінилися дерева?

— Листя опало, і настала зима.

— Ну, листя вже повернулося. Отже, то була картина з минулого. Нагадування про зло, яке іноді коїться під цим небом. Зазвичай, якщо тобі стане сміливості, вони тебе не побачать і нічого не чують. Примара — як відображення у ставку, коли людина вже пішла, а воно ще залишилося. Розумієш, про що я?

Я кивнув.

— Добре, із цим розібралися. Час від часу ми маємо справу з мертвими, то краще до них звикай. У будь-якому випадку, ходімо. Дорога далека. Ось, неси відтепер ти.

Відьмак передав мені велику шкіряну торбу й рушив назад до пагорба, не озираючись. Я перейшов за ним слідом через вершину, і ми спустилися через ліс до дороги — довгого сірого шраму поміж латок зелених і коричневих полів, що звивався кудись на південь.

— Бував уже десь поза домом, хлопче? — гукнув Відьмак мені через плече. — Побачив графство?

Я зізнався йому, що не бував далі місцевого ярмарку за шість миль від батькової ферми. То була найдальша подорож у моєму житті.

Відьмак буркнув щось собі під ніс і похитав головою. Я зрозумів, що він не дуже задоволений моєю відповіддю.