Учень Відьмака

Загупало ще сильніше.

— Томе, будь ласка, впусти мене, — благав мамин голос. — Хіба можна бути таким жорстоким? Надворі холодно, періщить дощ, я змучилася.

Зрештою, воно заридало, і тоді я точно переконався, що то не мама. Мама сильна. Мама ніколи не плакала, хоч як зле їй було.

За кілька хвилин хлипати перестало, усе затихло. Я повернувся на підлогу і спробував склепити очі. Крутився то на один бік, то на другий, але ніяк не міг заснути. Вітер іще сильніше деренчав шибами, і щопівгодини бив церковний годинник, відміряючи мій час до півночі.

Чим ближче мені було до спуску в льох, тим тривожніше. Я хотів пройти Відьмакове випробовування, але — як би мені хотілося повернутися додому, до свого прекрасного, безпечного, теплого ліжка.

А тоді — щойно годинник ударив раз на пів на дванадцяту — у льосі знову почали рити…

Знову почулося гупання важких черевиків на сходах, знову прочинилися двері, і невидимі черевики ступили до вітальні. Я закляк, тільки серце калатало в грудях, ніби зараз проломить ребра. Гуп! Гуп! Гуп! Прямо на мене.

Мене схопило за шкірку і смикнуло — кішка так переносить своїх кошенят. Тоді невидима рука схопила мене поперек грудей, притискаючи руки до тулуба. Я намагався вдихнути, але не мав змоги. Грудну клітку зчавило намертво.

І потягнуло мене до льоху. Я не бачив, у чиїх руках опинився, але чув, як воно дихає з присвистом, і відчайдушно заборсався. Я звідкись точно знав, що зараз станеться. Знав звідкілясь, що саме рили внизу. Мене затягне сходами в темний льох, де вже чекає могила. Там мене поховають живцем.

Я був ледве живий від страху, поривався кричати, але мене не просто міцно стиснуло. Мені відняло все тіло, я не міг і пальцем поворухнути.

І тут я полетів униз…

Я упав навколішки перед розчахнутими дверима до льоху, неподалік від першої сходинки. Моє серце захлиналося панікою й стукотом, і я зірвався на ноги й захряснув відчинені двері. Долаючи тремтіння, я повернувся до вітальні, де миттю побачив, що третє Відьмакове правило вже порушено.

Свічка згасла…

Я ступив до вікна, і раптовий спалах ураз освітив кімнату. Відразу за ним прогуркотів грім, так голосно, ніби в мене над головою. Дощ періщив по стінах і вікнах, тарабанив у вхідні двері — дерево стогнало і скреготіло, немов ледве стримуючи чужий наступ.

Кілька хвилин я тоскно роздивлявся спалахи блискавки за вікном. Ніч видалася мерзенна. Хоч я і боявся блискавки, усе б віддав, щоб опинитися там, на вулиці. Аби не спускатися в той льох.

У далечині почав бити годинник. Я рахував удари — їх було рівно дванадцять. Час було зустрітися з тим, що чатує в льосі.

Спалах блискавки знову осяяв кімнату і висвітлив величезні сліди на підлозі. Спершу я вирішив — це залишив Відьмак, але сліди були чорні, ніби з чиїхось дебелих черевиків осипався вугільний порох. Вони вели від дверей кухні майже впритул до вікна, тоді повертали назад. До льоху, униз. У темряву, куди я мусив спуститися!