Пожежник

Під дахом пронизливо засвистів вітер. Почувся чийсь здавлений подих. Гарпер відчувала тишу своїми нервовими закінченнями: солодке болісне пульсування.

Отець Сторі розплющив повні вологи очі й окинув вдячним, ласкавим поглядом кімнату.

— Решта з нас, ми й досі тут, і на душі від цього теплішає. Ще одна ніч на Землі, трохи музики, свіжих булочок і душевних розмов. Не знаю, як ви, а це все, про що я колись міг мріяти. А тепер, гадаю, всі завиють від щастя, якщо я заткнуся і всі ми візьмемося до їжі.

Залою прокотився радісний гамір, гучний вдоволений зойк, за яким розляглися оплески. Дон Льюїстон підвівся. За ним попідводилися й усі, відсуваючи вбік стільці та лавки, щоб як слід поаплодувати старому, котрий сказав їм, що навіть у такий час не гріх почуватися щасливим. Коли Отець Сторі зліз зі свого стільця, люди позводилися зі своїх, присвистуючи й плескаючи в долоні. Гарпер, радіючи за старого, приєдналася до них. Бодай на якусь мить вона забула про те нудотне відчуття, коли прокидаєшся під запах диму.

Вони їли жирні кубики «Спаму», до половини занурені в підливку, на борошнистих маслянистих булочках. У Гарпер зовсім не було апетиту, вона їла машинально, незчувшись, як їжі вже не стало, а вона вишкрібала з денця тарілки залишки підливки. Сама вона, може, голодною й не була, однак маля ніколи не заперечувало проти чогось смачненького. Її погляд на якусь мить затримався на половині булочки в тарілці Рене, і старша жінка, всміхаючись, тут же посунула її пластиковою виделкою до Гарпер.

— Ні, — відказала Гарпер, — Не треба. Я не хочу.

— Це звучало б трошки переконливіше, якби я не бачила, як ти визбирувала крихти на скатертині.

— Боже, я така свиня, — промовила Гарпер. — Біля мене сидіти, певно, наче срану свиню біля годівниці застати.

Бен смикнувся й відвів погляд. Гарпер не була палкою шанувальницею лайки, та коли він був поряд, нічого не могла з собою вдіяти. Бен уникав лихослів’я, наче кіт — води. Казав «щука» замість «сука» і «пака» замість «срака» — звичка, яку Гарпер вважала напрочуд манірною. Коли ж матюкалася вона, то це незмінно викликало в нього нервове сіпання. Часом Гарпер здавалося, що він ще більш древній, ніж Норма Гілд.

Вона підозрювала, що задум відплатити йому визрівав у ній з тієї ж миті, як він вирішив погратися в татуся і змусити її випити журавлиного соку. Однак, утнувши це, вона одразу ж відчула за собою провину. То був паскудний вчинок, націлений образити чоловіка, який нічого поганого не зробив, а всього-на-всього намагався бути порядним з нею.

Він відклав виделку й підвівся. Гарпер відчула спалах остраху, на мить подумавши, що він образився й хоче піти від них. Але ні: він лише підвівся зробити власне оголошення — піднявся на лавку, встромив два пальці в рота й оглушливо засвистав.