Гуляш із турула

Хоча Могач забути неможливо.

Мавзолей знаходиться за кільканадцять кілометрів від міста. Треба їхати дорогою номер 56 у напрямку кордону з Хорватією в Удвар і на одному з перехресть звернути направо на Шаторгей. Вже за полудень, і я на під’їзді до міста. Сонце, що невблаганно заходить за обрій, видовжує тіні дерев і монументів на хвалу полеглим. Я входжу на поле, де 29 серпня 1526 року двадцятип’ятитисячне угорське військо стало проти шістдесяти тисяч Сулеймана Пишного і після початкового успіху в перших боях було таки цілковито знищене. Підходить година, коли музеї зачиняються, проте мужчина, який стереже цей парк національного лиха, довідавшись, що я приїхав із Польщі, не тільки дозволяє мені ще ввійти і спокійно роздивитися мавзолей, але навіть не вимагає від мене квитка. «Тут, у братських могилах, покояться також рицарі з Польщі», — щиро радіє сторож і робить широкий жест рукою, хизуючись господарством, яким управляє. У п’яти братських могилах лежить понад п’ятнадцять тисяч скелетів. Отож я самотньо гуляю по полю битви, ходжу по ямах, у яких складено тіла жертв. Після битви їх тут поховала Дороття Каніжаї, пані із замку Шіклош. На фотографіях, вивішених при вході, видно складені в стос скелети. Братські могили обставлені скульптурами авторства чотирьох угорських митців, що зображують короля Людвіка ІІ, який втопився в ріці поблизу, коли тікав після поразки; Сулеймана, який не втопився, бо переміг; постаті вождів і місця смерті невідомих лицарів. На славетній картині Бертолона Сейкеля «Віднайдення останків Людвіка ІІ», що висить у Національній галереї в будинському замку, полеглий король, якого витягли з мулистої ріки, виглядає наче Ісус Христос, знятий із хреста: у ньому краса і гідність. Натомість дерев’яні скульптури з могацького мавзолею схожі на фігурки-мішені в тирі або ляльок з театру. Скелети на фотографіях, як і ті скелети, що під моїми ногами, асоціюються мені із малими пластмасовими кістяками, яких деякі водії вішали собі на дзеркало в салоні.