Діти Безмежжя

Регулярно передавав Іван Заграва матеріали досліджень. Записи апаратів по вивченню структури простору, полів тяжіння, складу міжзоряних газових чи пилових туманностей, ефектів зміни ритміки часу і простору. Разом з тим проводились досліди по передачі думки на відстань, по конденсації психічної енергії, її впливу на речовину, на поле, на стан людини, на сни, на працездатність. І як не дивно, величезну роботу в цьому проводили Іван і Марія, бо вони були повністю ізольовані від впливу мільйонних мас людей, і побічні зв’язки, коливання, настрої повністю усувалися космічною самотиною.

Інколи Марія жартувала. Підслухавши думки Івана, який міркував про майбутню зустріч з примітивними істотами далекої планети, вона потихеньку підлаштовувалась до його строю думок і викликала неприємні асоціації: напад химерних потвор, бої з ними. Іван хвилювався, дивувався, занепокоєно дивився навколо себе і, нарешті, бачив хитре, веселе обличчя дружини. Він догадувався, що це вона втручалася в його психічну роботу, і сварився жартома на неї:

— Це заборонено міжнародними угодами, Маріє, втручатися в чужу хвилю радіостанції. Працюй на своїй!

— А все-таки цікаво! Це ж практика! — сміялася Марія.

— Не зовсім позитивна. Ти культивуєш в мені погані думки про далеких істот. Це негарно.

— Ти сам казав — треба готуватися до найгіршого.

— Тільки не такого. Ми летимо не для бою з ними.

— Гаразд, не буду. Давай краще спогади.

— Давай.

І Марія сідала зручно в глибоке крісло, заплющувала очі, поринала в спогади дитинства, юнацтва. Іван з насолодою сприймав її дитячі враження. Зелені луки, барвистіші, ніж у житті, чудові квіти. Хвилюючий ритм життя, який людина губить в повсякденні. Невловима мелодія існування — безперервна торжествуюча нить, яка проходила, ніби вогняний промінь, крізь всі уявлення, крізь всі відчуття. Він ще глибше пізнавав свою кохану, її душу, її серце, її розум. Він слухав Моцарта в її сприйнятті, бачив блакить неба так, як бачила Марія, відчував аромат квітів, як вона його відчувала. У такі хвилини психічної близькості йому здавалось уже не розумом, а всім єством, що вони — одне ціле, що це лише гра природи, випадок еволюції, тимчасове явище — їхнє окреме існування. Ще трохи, ще одна мить, ще якийсь порив — і знову наступить єдність, вони зіллються в торжествуючому акорді Великого Синтезу.

Нарешті минула вічність.

Тау Кита здавалася вже сліпучим жовтим диском. Аналітичні автомати вивчали планети нової системи. Після довгих старань було знайдено планету, де недавно фінішувала автоматична ракета, де загубився серед дивовижних істот чудовий робот Друг.

Востаннє зв’язався Заграва з Землею. На екранах дальновидіння з’явився Зорін. Зображення його було туманне.

— Земля вітає вас, рідні паші! — сказав він. — Слухайте нас, якщо у вас не буде енергії для двобічної розмови. На Місяці закінчується робота над космічним лайнером. Через два роки він стартує до Тау Кита. Ми не прощаємося з вами. Я кажу — до побачення. Не десятки років летітиме лайнер до вас, а три роки… Ти чуєш, Іване? Три роки за земним часом.