Загублена земля. Темна вежа III

— Правда? А мені здається, що ти у своїх батьків один. Єдина дитина, що радіє життю в день свого тихого непомітного зникнення, коли ніжна травнева мавка, вбрана у соковиту зелень, тремтить на краєчку лісової галявини червня.

— Прошу?

— Та нічого. Навесні я завжди в ліричному настрої й говорю, як Вільям Каупер. Люди дивні, але цікаві, Тексе… я правий?

— Гадаю, так, — обережно відповів Джейк. Він ніяк не міг вирішити, подобається йому цей дивний дядько чи ні.

Один із читачів біля шинкваса крутнувся на своєму стільці. В одній руці в нього було горнятко кави, у другій — пошарпаний примірник «Чуми» в м'якій обкладинці.

— Келе, годі вже мучити малого. Продай йому книжки, — сказав він. — Якщо ти поквапишся, то ми ще встигнемо закінчити цю партію в шахи до кінця світу.

— Квапитися для мене протиприродно, — заявив Кел, але все–таки розгорнув «Чарлі Чух–Чуха» і глянув на ціну, нашкрябану олівцем на форзаці. — У цієї книжки вже був не один власник, але вона напрочуд добре збереглася. Малі зазвичай таке виробляють з улюбленими книжками… Тож варто було б взяти за неї дванадцять доларів…

— Клятий здирник, — сказав чоловік, що читав «Чуму», й інший читач поряд із ним розсміявся. Кельвін Тауер не звернув на них жодної уваги.

— …але в такий чудовий день в мене просто рука не підніметься. Сім баксів — і ти забираєш книжку. Плюс, ясна річ, податок. Книжку загадок можеш взяти безкоштовно. Вважай, що це мій подарунок хлопцеві, який виявився достатньо мудрим, аби сісти на коня й щодуху мчати в незвідані землі на пошуки пригод в останній день справжньої весни.