Огненний змій
- Автор: Вовчок Марко, Кулиш Пантелеймон Александрович
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Огненний змій». Краткое содержание книги:
В центрі уваги авторки – людина з таємницями її психіки та спадковості. Так, у повісті «Тутті» привертає увагу спроба прогнозування етичних та соціальних проблем, які можуть постати з відродженням древніх генетичних програм. А це реально, коли зважити, що вже тепер синтезовано штучний ген, а з мумії єгипетського хлопчика виділено носія спадковості…
Старий, роздумуючи, похнюпив голову й хвилину не відповідав нічого. Тяжке зідхання вирвалось у нього з грудей.
— Від чого плаче земля? — повторив він. — Не питай у мене, дитино моя, від чого вона плаче… Багато накоїв лиха окаянний Мазепа! Сам пропав ні за собаку й інших згубив, проклята душа!
Ще раз зітхнув віщий старий і до самого вечора йшов понурий і смутний. Іван і Маруся мовчали. Але коли прийшли до Кролевця, від якого лишалося їм тільки тринадцять верстов додому, і зайшли до кума Андрія, Чайка знову звеселився і після кількох чарок зробився тим самим говірким Чайкою, що був у бондаря Омелька.
Частина друга
Шумить, гуде славний Вороніж; але не від грому й бурі, а від голінних пісень і танків. Весела юрба молоді при світлі місяця бурхливим припливом пливе спустілими вулицями. Чути в ній дзвін музики, тупіт танцюристів, різноголосий сміх і буйний галас; але ще чутніше голос добірних гуляк, що, відставши трохи від усієї юрби, виступали згорда, — похиливши набік високі шапки, заклавши руки в кишені своїх свит, і дзвінко й докладно наспівували чумацької пісні:
Цей голос ішов луною не тільки воронізькими левадами й садками, але й сам місяць ніби на нього відгукувався. Чудне було світло його: падаючи з висоти неба на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю й юрбу танцюристів, він надавав усьому якогось особливого кольору й форми, який день не можна уявити; в його сяйві все здавалось надзвичайним, як у сні; все ніби рухалось і промовляло якоюсь дивною мовою: і тому так весело й вільно було на душі в гульливої юрби. Всі немов потрапили в чарівний світ, де немає злиднів і тягару, все чудесне й ясне, і мчали вперед безтурботно, ніби переконані, що танок ніколи не скінчиться й музики не перестануть.
Поперед усіх ішов Іван зі своєю чудовою бандурою, за ним — дві скрипки й бубон; але ні голос скрипок, ні гудіння бубна не могли заглушити дзвін бандури, що живим струмком випливав серед завального тону музики й надавав їй навіть у гуляцьких піснях якогось задумливого виразу. Всі вже в Воронежі знали історію цієї бандури; знавці дивувались з її особливого устрою; парубки й дівчата чули в її дзвоні особливий від звичайних бандур голос, і де з’являлась дивна бандура, там були й набільші вечорниці. Тим-то й тепер молодь з усього Воронежа зібралась в одну купу, зібрала своїх музик і йшла вулицями викликати охочих повеселитись.
Натовп зростав безупинно, разом з тим, як посувався вперед. Нарешті поділилися надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, на чолі з Іваном, увійшла в вузький провулок, що йде понад ставом. Провулок цей від садових дерев, що зависали з обох боків, був майже темний; всі речі, на які не падала тінь, були незвичайно ясні при світлі місяця.
Іван і його товариші спинились перед низенькою хатою, майже зовсім закритою двома березами, що спустили над нею темні свої віти. Іван заграв на бандурі, а парубки й дівчата заспівали під дзвін струн зазивної пісні:
Що ж це за хата, що перед нею всі віддали шану? Невже вона така важлива високими своїми березами зі своїм лелечим гніздом? Чи фарбованими дверима, на яких намальовано чубатого запорожця в червоних штанях, з бандурою в руках? Ні, не берези й мальовані двері привели сюди Йвана; а в цій хаті живе дівчина, що подібної на неї не знайдете не тільки в Воронежі, та ледве чи й у самому Глухові.
Ось вона, почувши знайомий дзвін бандури й пісню, вибігла з хати в легкому сільському вбранні — в червчатій плахті, в білій сорочці з вишиваними рукавами, з широкою стрічкою, пов’язаною на голові. Це була Маруся.
Користуючи з вільних сільських звичаїв, в яких збереглась ще давня простота, Іван обняв Марусю без дальших викрутасів і поцілував у повні губки. Дівчата оточили улюблену свою подругу. Іван змінив пісню й заграв до танцю:
Кілька голосів підспівували йому гуртом, інші танцювали; і веселий натовп подався вперед, як іраніш, і луна вторувала йому по той бік ставу.