Огненний змій
- Автор: Вовчок Марко, Кулиш Пантелеймон Александрович
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Огненний змій». Краткое содержание книги:
В центрі уваги авторки – людина з таємницями її психіки та спадковості. Так, у повісті «Тутті» привертає увагу спроба прогнозування етичних та соціальних проблем, які можуть постати з відродженням древніх генетичних програм. А це реально, коли зважити, що вже тепер синтезовано штучний ген, а з мумії єгипетського хлопчика виділено носія спадковості…
— Річ відома, — відповідав дід, — що душа перед вилітом на той світ, прилітала прощатися з рідним; ось вона й дала їм про себе знати через бандуру, так само, як душа твого прадіда дала знати через шаблю.
Тим часом сонце було вже високо над лісом; день наближався до обідньої пори, і в повітрі стало так гаряче, що нашим подорожнім треба було подумати й про спочинок. Ліс з кожним кроком мінявся; попадались між березами й дубами клен і ясен, а по низьких місцях лугова калина й широкі кущі сріблястого верболозу; сама трава щодалі ставала відмінніша від попередньої. З усього було знати, що недалеко повинна бути вода. Це зауваження зробив Іван, і старий ствердив його, сказавши, що вони скоро прийдуть до широкого ставка.
І справді, пройшовши з півверстви, вони почу. ди глухий шум водяного млина, а зійшовши на досить високий косогір, вкритий липою й мальовничими кущами ліщини, вони повинні були спершу закрити очі, бо сонце, що стояло на півдні, відбилось на самій середині чистого ставу й блищало на всю околицю нестерпучо яскравими іскрами. Шум од коліс, заслонений перше горою, тепер був, безперечно, більший; з густим гудінням ходив він навколо ставка лісом, обзивався з усіх боків і знову зливався з безнастанним журкотом води, що бігла по колесах. За ставом біліла під солом’яною покрівлею мірошникова хата з городом, з якого визирало багато золотих соняшників і смуга квітущого маку; по кіллях плоту вився кучерявий хміль, і темно-зелені стовпи його були ніби вартовими вежами для цієї буколічної кріпости. Місцями відважний гарбуз, розрісшись на сонці, виповзав з города своїм широким листям на самий верх плоту, перекидався вниз і не міг уже вернутись назад. Синій дим, вийшовши з-під покришки дерев’яного димаря, тонкою заслоною вився по густій зелені прибережного осокору і злітав потім у блакитне небо. На березі в густій траві паслися вівці й лежало кілька пар волів біля навантажених мішками возів.
Зійшовши з гори, наші мандрівники сіли відпочивати на березі ставу під старою липою. Старий, попоївши, солодко заснув під шум води, що присипляв; а Іван, не мавши досі нагоди говорити з Марусею, запропонував їй іти з ним у ліс по гриби. Вона знала, що дівчині не годиться бути в лісі віч-на-віч з молодим парубком; але в неї не вистачило духу відмовити Йванові в першому проханні, і вона погодилась без відмагання.
Спершу вони обоє не знали, з чого почати розмову. Маруся готова була мовчати до самого вечора, Іван увесь час поривався сказати їй що-небудь, і кожного разу на серці в нього ставало так гаряче, що він спинявся, не вимовивши жодного слова. Та потім він якось уже догадався почати розмову, розпитуючи про Вороніж. Маруся відповідала докладно на всі запитання, розповідала про гулянки й вечірні сходини на вулиці, про парубків і дівчат. Розмова щохвилини ставала цікавіша; і вони самі не помітили, як побралися за руки й, забувши про гриби, ходили по лісу, як давні знайомі. Маруся схаменулась тільки тоді, коли вони сіли під дубом і Іван без зайвої ніжности, вліпив щирий поцілунок в повні її губки.
— Ой, Іване! Що ти робиш? — скрикнула вона, нахмуривши брови. — Як тобі не соромно цілуватись?
— Що ж тут недоброго, моє серце? — відповідав Іван.
— Як то що недоброго? Хіба не знаєш, що дівчатам не годиться цілуватись з парубками? Матуся кожного дня це твердить. Та й дідусь тепер, як тільки побачить мене, то зараз і довідається, що я цілувалась з тобою.
— Не бійся, моя голубко, не довідається.
— Не довідається! Ти ще не знаєш дідуся! Він одним поглядом пройме чоловіка так, що вивідає всю душу, є такі люди, що бояться дивитись йому в очі. Його в Воронежі називають віщуном, бо він все знає і ніщо від нього не сховається.
— Хай він собі й усе знає, тільки ще не чувано, щоб можна дізнатися, хто з ким поцілується.
— Кажи; а ось побачиш, що він скаже. Ходімо. Він, мабуть, уже не спить.
Старий справді вже прокинувся і, побачивши, що вони йдуть разом з лісу, трохи похмурився; але глянувши на принесені сироїжки, до яких він був дуже охочий, забув своє хвилинне незадоволення, ремствував тільки на себе, що довго проспав і спізнився в дорогу. Дальші два дні вони йшли верстовим шляхом. На щастя, погода була хмарна, і вони не зазнали спеки; а від нудьги рятував їх сам старий Чайка. Він увесь час розповідав то про старовину, то про різні пригоди з власного життя і з усіх своїх оповідань робив висновки прості, але порою такі ясні, що їм позаздрив би інший психолог, що черпає свої ідеї з німецьких книжок, а не з живої природи людської.