Українська дивізія «Галичина»
- Автор: Гайке Вольф Дітріх
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Братствo кол. Вояків 1-ої УД УНА
- Переводчик: Роман Колісник
- Жанр: История
Электронная книга - «Українська дивізія «Галичина»». Краткое содержание книги:
Командування Дивізії старалося всіма засобами виграти час. Воно робило все можливе для зволікання виконання наказу. Одначе, при тому воно не думало про якийсь саботаж чи навіть відмову виконання наказу. Воно бажало добитися скасування наказу, який видано на основі невірних даних про становище в Австрії, а поспіх виконання його міг принести трагічні наслідки. Дивізія все ж таки сильна бойова одиниця, готова до боїв на фронті, що віддалений тільки на 40 кілометрів від її постою. Через фронтове становище зброя і спорядження Дивізії і так не осягнуть свого місця призначення, а сама вона залишиться на партизанському терені, здана на ласку долі. Командування Дивізії також відчувало обов'язок відстоювати інтереси українського вояцтва та охоронити його перед суворими заходами у такому скрутному становищі.
На тиск головного квартирмайстра групи армій «Південь», Дивізія підкреслювала, що вона зброю здасть, але тільки тоді, коли на станції будуть стояти потрібні вагони для її вантаження. На зброю і спорядження потрібно 38 потягів, а досі нема ні одного. Щойно тоді головний квартирмайстер побачив справжню картину речей і пообіцяв, що він цей наказ ще раз намагатиметься обговорити у головній квартирі сухопутних військ. Досі він думав, що тут ішлося тільки про один транспорт зброї.
Дивізія негайно повідомила телеграфом про свої застереження - у дуже виразній формі - всі відповідні начальства, включно з Гіммлером. Адже Дивізію можна виставити на певну загибіль. Часткові виправдання, що це тільки тимчасова здача зброї і що подібні заходи зроблено в усіх чужонаціональних частинах, не відповідали правді.
За кілька днів з групи армій «Південь» прибула до Дивізії спеціяльна команда для проведення роззброєння. На її вимогу Дивізія мусіла здати частину ручної зброї. Українці, як і німці, з жахом вислухали такі розпорядження, але врешті, мовчки, із сльозами на очах у деяких вояків, здали свої рушниці й кулемети.
Тим часом становище на фронті загострилося. Большевики підсувалися щораз ближче під Марібор. В тилах не було жадних резерв, і якщо Червона Армія прорве фронт на цьому відтинку, вона займе важливі комунікаційні та постачальні маґістралі Ґрац - Марібор та й тим самим переріже постачання на південь і південний схід. До цього не можна було допустити. Тому командування Дивізії на власну руку зробило деякі заходи для оборони Марібору. Дивізія стягнула свої полки ближче Марібору з наміром розбудувати оборонні позиції по обох боках міста, у загальному напрямі на схід, які на випадок потреби можна було б посунути ще далі на схід. Із зближенням кризи, артилерія і винищувально-протитанкові відділи займили позиції в Марібору. Курінь саперів розбудовував позиції в місті. Командир піхотного полку, який творив мостовий причілок перед Марібором, став комендантом Марібору, бо діючий комендант не підходив на пост бойового командира.
Самостійні заходи Дивізії принесли заспокоєння в районі Марібору. Про них вона повідомила 2-гу та 6-ту армії, які тримали фронт. Очевидно, з погляду тактичної доцільности, коли Дивізія дійсно мала б боронити Марібор, позиції її неправильно розміщені, їх треба було б висунути далі на схід. Але Дивізія мала здавати зброю і мусіла бути поблизу залізничої станції. Проте, вона могла вирушити на нові позиції на схід протягом дуже короткого часу. Покищо два піхотні полки вкопалися біля Марібору, а 31-ий полк ще перебував у південному відтинку району Дивізії. Тому що Дивізія ще далі перебувала у стадії переформування, вона підлягала безпосередньо команді тилу.
А щодо наказу про здачу зброї, то до Дивізії з великим поспіхом прийшов цілий ряд додаткових наказів від наступних командувань:
1. Райхсфюрер СС,
2. Польовий командний пункт райхсфюрера СС,
3. Головне командування сухопутних військ (Оперативний відділ),
4. Головне командування сухопутних військ (Генеральний квартирмайстер),