Зірка для тебе
- Автор: Корний Дара
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-4810-9
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Зірка для тебе». Краткое содержание книги:
У цій книзі є все, що має бути в класичному романі. Ціла галерея образів: він і вона, Сергій і Зоряна — знедолені герої, які зберегли людяність у нелюдських випробуваннях. Його друг Арсен та її подруга Лєрка, бабуня і тітка, чуйний професор і добросерда прибиральниця… Є в романі загадки імен, секрети вчинків і велика таємниця народження. Тут багато мандрів у просторі й часі, справедливість і кривда, вузькі стежки й розкішні сади. Є буття і небуття. Єдине, чого немає, — фальші, натомість є правда, власне, «Зірка для тебе» — це і є правда, гірка і чиста, про нас усіх, про кожного. Настояна на гріхах і спокутах, витримана десятиліттями у потаємних шафах, вона нарешті вивільнилася.
Настало літо. І Зоряна в ті особливі дні, коли батькові другани у них банячили, старалася дременути з дому якнайдовше. І знайшла собі прихисток, отой жолоб —
бібліотеку. Могла там сидіти за книжками хоч цілу вічність, але бібліотекарі також люди, що мають родини, дітей, чоловіків… Тож, коли бібліотека зачинялася, нехотячи брела додому. Бібліотекарі її добре знали. Вона з першого класу ходить туди, але останні два роки вже дуже часто. Хороші звістки розносяться швидко, погані та гіркі — ще швидше. Тітоньки в бібліотеці Зоряні співчували. Дехто навіть одяг після доньок приносив, взуття, наче завелике чи замале. Зоряна ніколи не відмовлялася. Чим тут гордувати? Люди ж співчувають. А коли її мама поїхала, то бібліотекарки аж надто перейнялися її долею.
Вероніка Петрівна, літня жіночка передпенсійного віку, завідувач бібліотеки, домовилася з власником пиріжкової на початку Городоцької, що дівчина там працюватиме погодинно посудомийкою. Зоряна не знала, як і дякувати. Бо гроші вже майже закінчилися, а батько свою пенсію пропивав.
Оскільки виявилася старанною та акуратною, то власниця кафе погодилася взяти дівчину на повний день. Зоряна не тільки мила посуд, а й прибирала на кухні та в приміщенні кафе. Не нарікала ні на що, вдома після батькових п’янок доводилося прибирати більше. Одного липневого дня повернулася додому й остовпіла. Двері в її кімнату були виламані. Усе перевернуте, порозкидане. П’яний батько спав на столі в кухні. А навпроти нього сидів один із його нових дружбанів, розповідаючи якусь маячню.
— Як ви могли, як ви сміли? — вона накинулася на п’яного чоловіка з кулаками. — Забирайтеся звідси.
Той встав на ноги, його трохи гойдало.
— О, малявка нарісовалася! Ти чо горланиш? Мене корешок запросив, а ти мене гониш? Слухай, малява, тут недовго і ножичком пирнуть. І обчє, я тут житиму. Мені старий прєдложив. Мене условно з тюряхи ето самоє. То їсть досрочно. А жить нема де. Жінка законна, падло, не впускає. Каже: «У мене своє життя, і ти у ньому лишній». Та скотиняка, поки я срок мотав, розвелася зі мною і встигла, сучара, заміж вийти. Та я б її хахаля в два присяда, чік-чірік, но… — Чоловік із наколками на руках і в чорній вонючій майці витяг із кишені ножик, демонстративно розкрив його і почав перед нею ним гратися — відкривати-закривати.
Усередині у дівчини все похололо. І він помітив, що вона злякалася та наче паралізована дивиться не на нього, а на його ніж. Тому продовжував говорити, задоволено шкірячись:
— Ділєма, мала. Воно — мєнт! Сучара-жінка мєнта нашла. І той сказав, шо, коли стану около тинятись, — посадить. Думаєш, тим можна налякать того, хто три раза сидів? Но! Той вишкварок казав, шо кине в камеру до СПІДників, а ті зроблять з мене таго… Тому отступив. Жити хочеться. Шо топчешся в порозі, козюля? Симпатична така. Ти його доця, канєшно. Похожа-похожа. Ходи, вип’ємо за знакомство, бо тре’ нам, дорогуша, звикать одне до одного. А ти якась не гостєприімна? Замки на двері ставиш! Недобре від отця рідненького ховаця. Нєхарашо…
Зоряна почала задкувати. Цей тип у них житиме, а вона? «Боже, за що ти так зі мною? За що?» — в голові кишіли думки, та вихід із ситуації не знаходився. Розвернулася, кинулася до себе в кімнату, навздогін почула:
— Ну й не тра. Брєзгуєш? Вернешся, де дінешся з підводної лодки?
Стояла, підперши двері, слухала, чи не чути кроків. Кроків не було чути. І за це спасибі долі, її не переслідують.
Убігла у свою кімнату. Витягла з-під столу торбу-кравчучку, скинула туди абияк свій одяг. Стояла мить у задумі. Документи на квартиру добре були заховані. Мама наче знала, що тим може закінчитися, і змусила їх добре приховати. Під шафу. Тільки той, хто її робив, знав, що внизу є потаємна хованка. Руки трусилися, коли їх добувала. Знову прислухалася — чи той страшний чоловік не женеться за нею? Не гнався, а рикав на кухні, мов поранений звір. То були слова пісні…