Журавлиний крик

— Ти ось що! Кінчай!

Пєтухов здивовано оглянувся.

— Ви що?

— А нічого! Забирайся під три чорти! У мене атака! — похмуро сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, голосно подав команду: — Командири взводів, по місцях!

— Ах, так! — круто повернувся до нього Пєтухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!

— Ну й відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було: він ледве стримувався і в інший час не стерпів би такого втручання у справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чому він відчував себе зв’язаним.

Орловець знову глянув на годинника і тугіше підтягнув паска на своєму кожушку. Потім, начебто тільки-но помітивши на схилі пригнічено-розгубленого Климченка, з дбайливою суворістю гримнув на нього:

— Чого став? Ану, марш до взводу!

Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним видався йому цей, по суті, звичайнісінький наказ. Лейтенант здивовано глянув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов понад струмком угору, насередину цепу, ніби одразу забув і про нього, і про Пєтухова, який, затаївши злобу, хутко подався вподовж яру.

Відчуваючи, як у грудях гулко стукає серце, Климченко повернувся до взводу.

На висоті гуркотіли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало й вило. Бійці докурювали цигарки і, охоплені новою турботою, квапливо розбігалися в цеп на краю яру. Лейтенант теж вибрався по обриву нагору й ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулась, і передчуваючи попереду трудне, він поступово заспокоювався.