Журавлиний крик
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0213-9
- Переводчик: Галина Іванівна Петровська
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Журавлиний крик». Краткое содержание книги:
Вони підійшли до кулеметного окопчика в траншеї, який, очевидно, нижче за інші спускався до яру. На тупіт їхніх ніг з окопчика виглянув молодий ще кулеметник — невеличкий білявий хлопчина в довгій, вимазаній глиною шинелі. Чернов щось сказав йому. Кулеметник, не відходячи від свого «МГ» на бруствері з стрічкою в приймачі, здивованим поглядом глипнув на Климченка, потім щось гукнув, — певно, сусідові по траншеї. Той теж щось прокричав, позаду траншеї; хтось побіг, глухо затупавши чоботами і шурхаючи об стіни плащ-палаткою. Біля них, скупо перемовляючись, збиралися солдати. Закурили сигарети, і солодкуватий, незвичайно хмільний на холодному повітрі димок своїм запахом запаморочив полоненому голову. Чернов, мовчки чекав, і в Климченка стиснулося серце: він відчував, що зараз вирішиться для нього все.
Нарешті той, кого тут ждали, прийшов. Це був товстезний, з заспаною неголеною пикою офіцер, — мабуть, якийсь гауптман. Нахабно й невдоволено блимаючи почервонілими очима, він вислухав пояснення Чернова, муркнув своє «яволь» і хрипкувато щось наказав солдатам. Ті передали наказ по траншеї.
Чернов ляснув себе знятою з однієї руки рукавичкою і відступив набік.
— Ну! Іди! — затаївши щось явно недобре, кинув він Климченку. Лейтенант зрозумів, що той, найостанніший для нього час настав, і готовий був гідно зустріти його.
Але він не зрозумів свого ката.
— Куди?
— Туди, до своїх. Ти ж хотів, здається?
— Як до своїх?..
— А просто. Вилазь і топай! Ну що, злякався? Може, не хочеш? Назад повернешся?
«Що він задумав? Цей страшний, незрозумілий, загадковий чоловік-звір, що він ще намислив? Смерть? Це відомо, але чому саме таку? Ну що ж… Нехай! Може, так і краще — на полі бою, перед очима своїх… Нехай!»
Лейтенант ступив мимо Чернова, який стояв, міцно стискаючи щелепи й широко роздуваючи ніздрі, і вперся грудьми в бруствер. Однак траншея тут була глибока, а його руки прикипіли до штанів, і він зірвався, вдарившись об бровку підборіддям.
Це була ганьба: позаду, зачаївши цікавість, стояли німці, сопіли, кректали, тупотіли чоботами — усі дивилися на нього, і він від безпорадності на мить розгубився. Тоді молодий кулеметник, чий окопчик вони зайняли, клацнув пряжкою свого ременя і, знявши його з довгої шинелі, подав Климченку. Мучачись від сорому й приниження, лейтенант навіть не глянув на нього, машинально підтягнув і туго підперезав штани. Потім, напруживши кожен м’яз, сперся грудьми на бруствер і виліз з траншеї.
— Зондерпривіт там колегам, — глузливо кинув йому наостанок Чернов, але Климченко вже не чув його.
Навколо розлігся широкий притуманений простір — лани, зовсім близький яр, крутуватий схил з полеглою стернею і далечінь під саме небо, з рідкими плямами снігу по виярках. Це передсмертне привілля нестримною жалістю різонуло йому серце. Він не міг ні зрозуміти, ні відчути навіть звідки — чи то з цього сірого, сумного, але такого до болю вільного простору, чи то, може, з самої його змученої душі, — але раптом гримнув у ньому якийсь чудесний гімн вічному, великому, навіть святому, перед чим людина і всі її турботи стали безмежно нікчемними. У якусь коротку мить Климченко відчув себе мурашкою і володарем водночас, наче з порога вічності на секунду глянула в його обличчя велика, не пізнана в житті сутність буття. На кілька коротких секунд, утративши відчуття себе, немовби розчинившись у небутті, він піднісся над цим простором, над величезною закривавленою землею, траншеєю, яром і навіть власною скорою загибеллю. Та погляд назад ураз спустив його на землю, до своєї загибелі, і він, лічачи останні миті, ступив з бруствера.
Тоді поволі, вже реально відчуваючи все земне і прощаючись із життям, рушив від траншеї в поле, туди, вниз до яру, чекаючи всім тілом черги чи, може, залпу і знаючи, що все закінчиться зовсім просто. Смерть дуже проста штука, на війні він переконався в цьому і давно не боявся її. Йому тільки хотілося тепер не пропустити тієї останньої миті, відзначити її як крапку, як останню межу його життя.