Скляне прокляття
- Автор: Тимайер Томас
- Серия: Chroniken der Weltensucher #3
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-09-0285-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Скляне прокляття». Краткое содержание книги:
Високо в горах Бандіагари у Французькому Судані (сучасному Малі), етнограф Рихард Беллхайм у жовтні 1893 року виявив покинуте багато століть тому місто таємничого народу теллем, який прибув у ці краї з Центральної Сахари. Згідно з переказами, ці люди мали дивовижні астрономічні знання. Повернувшись до Берліна кілька тижнів потому Беллхайм робить доповідь, на яку запрошують Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Але, як не дивно, Рихард Беллхайм більше не впізнає друга своєї юності. Більше того — відтоді, як етнограф повернувся з Африки, він дивовижно змінився, — навіть, схоже, почав живитися склом. Дружина Беллхайма, Гертруда, умовляє Гумбольдта з’ясувати, що ж насправді сталося з її чоловіком в Африці. І ось «Пачакутек», повітряне судно мандрівника й дослідника, доправляє Гумбольдта, Оскара, Шарлотту й Елізу в гори, де їм належить відшукати сліди Скляного прокляття…
— Дивно, — раптом промовила вона. — Я відчуваю, що в цій пісні міститься якась магічна сила.
— Хто знає, — озвалася Шарлотта. — Гадаю, що це зовсім не випадково.
58
На місці, де раніше височів храм, панувала страшенна плутанина. Найманці металися між зелених монолітів, які виростали на кожному кроці, як гриби після дощу, й намагалися упіймати і відвести в безпечне місце коней і мулів. Перелякані тварини потрапили в самісінький епіцентр катастрофи й опинилися в оточенні стіни зелених монолітів, які щохвилини зростали й загрозливо виблискували гострими кристалами.
Макс Пеппер бачив, як кінь ударив копитом у груди одного з найманців, який намагався його спіймати, і помчав геть, залишивши залитого кров’ю чоловіка лежати на піску. Його приятелям довелося поспіхом евакуювати пораненого, щоб його не стоптали оскаженілі тварини.
Єдиним, хто здавався незворушним у цьому пеклі, був Гумбольдт. Розкинувши руки, він заступив шлях коню, який мчав просто на нього.
— Стій, та стій же! Заспокойся, любий. Я виведу тебе звідси, тільки довірся мені…
Гордий сірий кінь, який раніше належав Джонатану Арчеру, струснув гривою і став дибки. Він був смертельно переляканий, та все ж таки зупинився. Коли його передні копита знову торкнулися землі, кінь опустив голову, важко дихаючи, й дозволив Гумбольдту поплескати його по шиї й упіймати поводи.
— Ну, от і добре, красунчику! Нема чого боятися. Тепер я тебе виведу звідси, та тільки не здумай вибрикувати!
Однак, найманці, судячи з усього, мали свої плани стосовно бранців і не збиралися ось так задурно їх відпускати. До них, розмахуючи своєю рушницею, кинувся Мелвін Паркер. За ним бігли його приятелі.
— Гей, хлопці, мерщій сюди! — загорлав він. — Ці типи, які припхалися до нас від догонів, вирвалися на волю і наміряються дременути звідси!
— Опусти зброю! — Патрик О’Ніл гнівно вдарив по стволу рушниці, яку тримав у своїх ручищах молодик. — Де Уїлсон?
Найманець озирнувся, неначе щойно прокинувшись, і похитав головою:
— І гадки не маю. Щось його вже давно не видно. Хтось казав, що зникли також його кінь, один із мулів і більша частина продовольства, що в нас залишилося.
— А в коробці з-під сигар у нього шматок метеорита! — втрутився один із чоловіків.
— От дідько! Ця боягузлива свиня покинула нас напризволяще! — вигукнув Патрик. — Чогось такого я й чекав.
— Не забувай, що ти говориш про сера Уїлсона, — прохрипів Паркер. — Це людина честі. Сама королева звела його в лицарську гідність!
— Це доводить лише той факт, що й королева може помилятися, — глузливо похитав головою Патрик. — Гадаю, він уже на шляху до Тімбукту, разом із осколком метеорита й усіма нашими харчами.
— Але… Що ж тепер робити?
Загін енергійних і завзятих негідників миттєво перетворився на купку безпорадних шмаркачів, які втратили няньку. Лише О’Ніл зберігав холоднокровність.
— Вгомоніться! — вигукнув він, піднявши руки над головою. — Я беру керівництво загоном на себе. Віднині ви робитимете те, що я скажу. Найперше, нам треба вибратися звідси. Повертайтеся до табору, зберіть усе, що тільки можете, і гайда до скельного мосту. Зустрінемося там, чекайте на мене.
Ніхто не наважився заперечити. Найманці поквапом кинулися виконувати наказ.
— А ви? — запитав Паркер.
— Я допоможу Гумбольдту зібрати коней і мулів. Після цього ми теж вирушимо до мосту. Беріться до справи, Мелвіне, і не раджу вам зволікати.
Якби ситуація не була такою драматичною, Макс неодмінно б розсміявся. З Патрика вийшов би непоганий ватажок розбійників. Хто б міг подумати, що в цій кучерявій голові сховано розум справжнього стратега? І тільки надзвичайна ситуація дала змогу йому розкритися повною мірою.
Гумбольдт уже вивів Арчерового коня з лабіринту зелених монолітів. Решта тварин, зрозумівши, в чому їх порятунок, побігли слідом за ними. Тим часом моноліти зробилися вже такими високими, що крізь них ледве пробивалося сонячне світло. І поки колишні бранці залишали межі міста, до них раз у раз долинав характерний тріск і дзвін, а услід їм летіли уламки кристалів, що продовжували поділятися надвоє. Тепер найголовнішим було — не втрачати пильності і своєчасно ухилятися від них.
Лише дивом їм удалося неушкодженими дістатися до краю скляних джунглів, які доходили вже мало не до скель.
— І що нам тепер робити? — поцікавився Патрик.
— Перейдемо через міст і повернемося до догонів, — відповів Гумбольдт. — Це наш єдиний шанс. І немає альтернативи.
Патрик насупився:
— Ви хочете, щоб ми сунулися просто в лігво до ворогів?
— Догони нам не вороги. — Гумбольдт кивнув у бік скляного лісу: — Он він, наш головний ворог. І, якщо в нас іще залишилася хоча б якась надія на перемогу над ним, то лише за допомогою догонів. У минулому їм уже вдалося приборкати цю страхітливу форму позаземного життя. А Уїлсон не зрозумів цього — і ось тобі маєш!
Патрик кивнув.
— Згоден! Тоді мерщій до догонів! Сподіваюся, що цього разу вони погодяться говорити з нами, а не повбивають усіх із засідки.
Вони вже майже добралися до того місця, де на них мали чекати англійці, коли попереду почулися збуджені голоси, пролунали крики, і гримнув постріл.
— Що там відбува… — ще не встигнувши договорити, Макс побачив, що найманців, які чекали біля мосту, оточив загін із півсотні догонських воїнів. Їхні обличчя закривали страхітливі маски, в руках у кожного виблискували бойові списи з довгими загостреними на конечниками.
Найманці скинули вгору рушниці, приготувавшись оборонятися.
— Зупиніться! — гукнув Гумбольдт. — Патрику, накажіть своїм людям опустити зброю.
— Але…
— Робіть, що сказано, інакше нам гаплик.
— Добре…
О’Ніл поспіхом рушив до озброєних чоловіків і почав їх переконувати. Врешті-решт, йому вдалося розтлумачити їм, наскільки складною є ситуація, й ті без зайвих слів кинули зброю на землю і здалися догонам. Наперед вийшов старий, закутаний у коричневий балахон, із різьбленим, чорного дерева ціпком у руці. Побачивши Гумбольдта, він широко посміхнувся.
— Друже!
— Убіре! — Гумбольдт кинув поводи Максу і поспіхом рушив назустріч старому. — Радий бачити вас при доброму здоров’ї.
Старий щиро зрадів.
— Ми чули гуркіт і боялися, що сталось лихо…
— На жаль, ми запізнилися. Справа полягає набагато гірше, ніж я гадав. Бачите? — Він указав на Заборонне місто. Не лише над хатинками, але й над навколишніми скелями височіли верхівки зелених монолітів. — Лихо насувається, як і передрікає пророцтво!
Макс хотів би почути, що відповість старійшина, та раптом його увагу привернув якийсь шум. Із-за спин догонських воїнів вийшли двоє жінок.
— Подивися, Гаррі! — він штурхонув друга. — Це ж Шарлотта й Еліза!
Відштовхнувши найманців, журналісти кинулися до жінок.
Зустріч вийшла сердечною. І сам цей момент був би чудовим, якби становище всіх присутніх не було таким загрозливим. До них долинав дедалі голосніший дзвін зелених кристалів, які розліталися на всі боки. І він не давав забути про страшну небезпеку.
— Не час радіти, — промовив Гумбольдт. — Нам треба діяти негайно, і діяти досить рішучо. Патрику, переведіть своїх людей через міст. Необхідно також з’ясувати, куди подівся Уїлсон. Можливо, хтось із вас його бачив?
— Я бачила, — кивнула Шарлотта. — Ми щойно збиралися перейти через міст, коли повз нас промчав вершник. Він поспішав так, ніби за ним гналася зграя голодних вовків, і миттю зник за деревами. Ми не встигли його зупинити.
Гумбольдт стиснув кулаки.
— Тоді ми маємо на одну проблему більше. Він забрав із собою один із осколків метеорита. Якщо він спроможеться добратися до Англії, станеться лихо.
— Якщо не заперечуєте, я владнаю цю справу, сер, — втрутився Патрик. — Я непоганий вершник. Крім того, добре знаю сера Уїлсона і хід його думок. Дайте мені рушницю, і я повернуся до вас разом із осколком.