Чорнильне серце

У каприкорновій церкві було прохолодно (багато згодом Меґі згадувала й про це), хоча коли Мо почав читати, сонце запевне підбилося вже досить високо й добряче припікало. Мо просто сів на підлозі там, де стояв, підгорнувши по-турецькому ноги: одна книжка на колінах, решта — поряд на кам’яних плитах. Не встиг Баста й спам’ятатись, як Меґі вже стояла навколішках поруч із батьком.

— Усі на сходи! — наказав Каприкорн своїм людям. — Пласконосе, прихопи з собою жінку. На місці лишається тільки Баста.

Елінор спробувала впиратись, але Пласконіс просто схопив її за коси й потяг за собою. Каприкорнові люди посідали рядком на сходах, біля ніг у свого ватажка. Елінор сиділа серед них, мов настовбурчена голубка у зграї хижих воронів.

Крім неї, такий самий пригнічений вигляд мав і худющий читець, що примостився аж у кінці довгого чорного ряду й раз у раз поправляв окуляри.

Мо розгорнув на колінах книжку, наморщив чоло й заходився гортати сторінки, ніби шукаючи з-поміж них золото, яке мав вичитати Каприкорнові.

— А ти, Кокерелю, відріжеш язика кожному, хто бодай писне, коли Чарівновустий читатиме! — сказав Каприкорн.

Кокерель дістав із-за пояса ножа і обвів поглядом ряд чорних курток, немовби вишукуючи першу жертву. Мертва тиша запала в церкві, пофарбованій у червоний колір. Стало так тихо, що Меґі чула, здавалося, як у неї за спиною дихає Баста. Та, може, то просто дихав її страх.

Каприкорнові люди, якщо судити з їхніх облич, почувалися теж досить незатишно. Вони поглядали на Мо вороже й налякано воднораз. Меґі їх, звичайно, добре зрозуміла. А що, коли котрийсь із них раптом загубиться в книжці, яку Мо так ото нерішуче гортав? Чи казав їм Каприкорн про те, що може статися? Чи знає він про це й сам? А що, коли станеться те, чого так боявся Мо: зникне й вона, Меґі? Або Елінор?

— Меґі! — шепнув до неї батько, немов прочитавши її думки. — Тримайся за мене якомога міцніше, гаразд?

Меґі кивнула головою і вчепилася рукою в його светр. Так наче це могло зарадити!