Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
У руці він тримав «Чорнильне серце». Меґі помітила, як Мо прикипів поглядом до книжки. Каприкорн був високий, але Мо на кілька сантиметрів ще вищий. І Каприкорнові це було вочевидь не до вподоби. Він стояв рівний, як свічка, немовби намагаючись так надолужити ті кілька сантиметрів.
— Відпусти Елінор і мою доньку додому, — сказав Мо. — Нехай їдуть, а я прочитаю тобі все, що схочеш. Але спершу відпусти їх.
Про що це він каже? Меґі розгублено звела на батька очі й вигукнула:
— Ні, тату, нікуди я не поїду!
Але ніхто не звернув на неї уваги.
— Відпустити? — Каприкорн обернувся до своїх людей. — Чи ви таке чули? Навіщо це я маю робити таку дурницю, тепер, коли вони вже тут?
Чоловіки зареготали, а Каприкорн знову звернувся до Мо:
— Ти так само, як і я, добре розумієш: віднині ти робитимеш усе, що я скажу. Тепер, коли вона тут, ти, певна річ, уже не відмовишся продемонструвати нам своє мистецтво.
Мо так стис долоню Меґі, що в дівчинки аж пальці затерпли.
— А щодо цієї книжки… — Каприкорн подивився на «Чорнильне серце» з таким осудом, немовби воно могло вкусити за його бліді пальці. — Щодо цієї вкрай нудної, дурної й надто просторікуватої книжки, то можу тебе запевнити: ще раз вплутуватися в її історію я зарікся. Весь отой непотріб, оті створіння — феї, які тільки й знали, що пурхати та щебетати… Повсюди їх кишма кишіло. Смерділо хутром і лайном, на базарному майдані під ногами плуталися кривоногі кобольди, а на полюванні оті велети своїм незграбним тупанням лише відлякували дичину. Дерева перешіптуються, ставки перемовляються… Та там же, власне, не було нічого, що б мовчало! А потім оті безкінечні дороги до сусіднього міста, якщо його взагалі можна так назвати, — ні проїхати, ні пройти… Оті шляхетні, виряджені, як павичі, мерзотники князі у своїх замках, смердючі селяни, такі злиденні, що з них не було чого й здерти, жебраки й волоцюги, в яких із чубів сипалися воші й блохи… Навіщо мені за всім отим шкодувати?
Каприкорн зробив знак, і один з його людей приніс велику картонну коробку. З того, як він її ніс, видно було, що коробка дуже важка. Чоловік поставив її на сірі кам’яні плити перед Каприкорном і з полегкістю зітхнув. Каприкорн передав книжку, яку Мо так довго від нього переховував, Кокерелю, а сам відкрив коробку. Вона була до самого верху заповнена книжками.
— Познаходити всі примірники мені коштувало таки величезних зусиль, — сказав Каприкорн, дістаючи з коробки дві книжки. — На вигляд вони нібито й різні, але зміст у них той самий. А те, що цю історію надрукували різними мовами, ще дужче ускладнило пошуки. Стільки різних мов у цьому світі — річ геть не потрібна. У нашому світі все було простіше, чи не так, Вогнерукий?
Той нічого не відповів. Лише стояв з каністрою бензину в руці й не зводив погляду з коробки. Каприкорн неквапом підійшов до нього й кинув обидві книжки в одну з бочок.
— Що ви робите?! — Вогнерукий хотів був дістати книжки з бочки, але Баста відштовхнув його і сказав:
— Їхнє місце там.
Вогнерукий відступив назад і сховав каністру за спиною. Тоді Баста вирвав її з його рук і глузливо промовив:
— Скидається на те, що сьогодні наш вогнедув хоче дати погратися з вогнем іншим.
Вогнерукий кинув на нього погляд, сповнений ненависті. Із застиглим обличчям спостерігав, як Каприкорнові люди заходилися вкидати книжки одну по одній у бочки. Понад два десятки примірників «Чорнильного серця» опинилися зрештою на складених дровах — сторінки розтріпані, палітурки розхристані, мов зламані крила…
— А знаєш, що в нашому колишньому світі раз у раз доводило мене до сказу? — мовив Каприкорн до Вогнерукого, беручи в Басти каністру. — Те, як тяжко доводилося добувати вогонь! Тобі, звісно, ні, ти навіть умів з ним розмовляти. Видко, тебе навчив один з отих буркотливих кобольдів. А ось для нашого брата то були сущі муки. Як не дрова мокрі, то вітер у камін залітає… Я знаю, тебе гнітить нудьга за добрими давніми часами, тобі бракує отих твоїх подружок, які пурхали й щебетали довкола тебе. Але я за всім отим і сльози не зроню. Цей світ влаштовано краще, багато краще, ніж той, яким ми мусили стільки років удовольнятися!
Вогнерукий, здавалося, не чув жодного слова з того, про що йому казав Каприкорн. Він не зводив погляду зі смердючого бензину, що виливався з каністри на книжки. Сторінки вбирали його так спрагло, немовби вітали власну загибель.