Золотий маг. Книга 1. Зерно

Нік з останніх сил підтримував заклинання зв’язку з Вищим. І тільки поколювання та біль у лівому плечі давали зрозуміти, що ініціація ще триває. Через деякий час він відчув, що слабне остаточно. Останнє, що він побачив, — це стовп золотого вогню, який піднявся в небо. Він подумки посміхнувся і втратив свідомість.

Нік насилу розплющив очі й подивився на небо. Свідомість помалу поверталася до нього. Спочатку він не зрозумів, що відбувається. Навколо було темно. У небі яскраво світили зірки, а щось вологе періодично торкалося до його обличчя. Він насилу повернув голову і побачив поруч із собою Прайма, який лизав його щоку. Думки почали збиратися в голові. Він згадав, чому він тут. Очевидно, ініціацію було закінчено. Але, як і попереджала Ліна, пройшло значно більше часу, ніж він відчував, перебуваючи на зв’язку з Вищим. Він спробував піднятися, але не зміг цього зробити. Сил не було навіть на те, щоб повернутися на бік. Спина сильно боліла через довготривале лежання на кам’яній плиті. Дуже хотілося пити. Він подивився на Прайма і промовив:

— Прайме, розумнику, принеси сумку, — вовк віддано дивився йому у вічі і намагався лизнути щоку. — Прайме, сумку принеси.

Вона лежала одразу за колом кам’яних плит, що оточували портал. До неї було всього три-чотири метри, але Нік знав, що не зможе дотягнутися. Він ще і ще просив вовка принести сумку. Коли сили вже не залишалося, Прайм зрозумів, що від нього хотіли, і підтягнув сумку. Зібравши останні сили, Нік витягнув флягу з чаєм і зміг зробити ковток. Яким же смачним і цілющим здавався йому тоді звичний солодкий напій. На другий ковток у нього набралося сил лише через кілька хвилин, коли перший ковток додав трохи енергії. Трохи попивши, Нік знесилившись, повалився знову на камінь. Він розумів, що дістатися до будинку він ніяк не зможе. Повернувши голову, він побачив навпроти розумні вовчі очі.

— Прайме, додому… Ліна… Прийме, Ліна… Додому… Біжи… — повторив він кілька разів. Вовк відразу зрозумів, що від нього цього разу хотіла людина. Він подивився на свого друга і побіг до стежки.

Нік заспокоївся. Він знав, що вовк неодмінно приведе Ліну. Зробивши ще кілька ковтків, він закрив очі, розслабився і став чекати. Час від часу він то втрачав свідомість, то прокидався. Не розплющуючи очей, він прислухався до звуків з надією почути кроки на стежці, але чув тільки шум нічного лісу. Привів його до тями голос Ані.

— Ніку, прокинься! Будь ласка, Ніку, ти мене чуєш? — Аня стояла над ним, намагаючись привести його до тями.

— Аню, все в порядку. Я тебе чую. Тільки не треба мене трусити, — він зміг посміхнутися, зазираючи у її великі гарні очі. — А ти що тут робиш?

— Ну, слава Богу! Отямився. Я сильно перелякалася, — сказала Аня, трохи заспокоївшись. — Мене Ліна вперед із Праймом послала. Вона йде за нами. Що з тобою сталося?

— Довго розповідати. У двох словах, у мене зовсім не залишилося сил. Я випив трохи солодкого чаю. Але поки навіть на бік перевернутися не можу. Ти не можеш мені допомогти, а то спина вже вся затекла і дуже болить.