Лінкольн у бардо

І от, коли я там лежав, мені сяйнуло з силою справжнього одкровення, що мене (Елсона Фарвелла, чудового хлопця, улюбленого сина своєї матері) просто підло обманули, і тепер (а вгорі, у небі, саме розривалися кольорові ракети й утворювали там і «Стару славу»[4], і курча на прогулянці, і зелено-золоту комету, ніби відзначаючи вчинений наді мною жарт, а кожен новий вибух викликав у тих товстих, розбещених дітей Істів захоплені вигуки) я вже жалкував про кожну мить примирення, всміхання та святочного чекання, й усім серцем прагнув (там-таки, у пістрявому затінку під деревом, над яким сяяв місяць… в останні секунди перебування у тій попередній місцині затінок перетворився на справжню усетінь), прагнув, щоб до мене повернулося здоров’я, хоча б ненадовго, бодай на якусь годинку, щоб я міг відтак виправити свою найбільшу помилку і відкинути весь острах, позбутися звички підлабузнюватися та запобігати ласки, і піти до тих завжди таких самовдоволених Істів, і відгамселити їх добрячою ломакою, і потяти ножем, і розірвати їх на шматки, і мокрого місця від них не зоставити, і роздерти їхній намет, і спалити дотла той будинок, і таким чином повернути собі бодай… е-е…

елсон фарвелл