Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Обложені охоче задовольнили б це їхнє бажання, та вони й самі не знали, де були сховані ці скарби, якщо такі справді існували, а тому і не могли відкараскатися в такий спосіб від своїх ворогів.

На дев’яту годину ранку становище лишалося без змін, тільки вибухи з боку заводу ще почастішали. Вільям Ферней все ніяк не міг пробити стелю другого поверху, а Веселі хлопці знову заходились біля вхідних дверей, на які, здавалось, ніщо не могло вплинути. Але раптом нападники змінили свою тактику і, покинувши двері, взялися до мурування. Цілу годину чути було, як вони довбали каміння, потім пролунав вибух, від якого розлетівся на друзки нижній край правого одвірка. Веселі хлопці нарешті примудрилися пробити дірку для міни, на яку пішов порох із багатьох набоїв. Двері ще трималися міцно, але можна було не сумніватись, що після одного заряду динаміту вони впадуть. Крізь пролом у стіні вже показалися грізні дула рушниць.

Обложеним довелось перейти з вестибюля в найвіддаленішу частину палацу, а Веселі хлопці тим часом заходилися довбати другу дірку для міни.

Майже в ту ж мить гуркіт обвалу показав, що стеляг другого поверху теж піддалася. За кілька хвилин обложені почули кроки і удари в стелю прямо в себе над головою.

Створилося справді безвихідне становище. Зовні — сотні три-чотири Веселих хлопців, які ввірвуться щонайбільше за півгодини. Нагорі — двадцятеро запеклих бандитів, які можуть щохвилини почати стріляти крізь стелю. Обложені підкорились неминучій долі. Джейн і Льюїс Бакстон, Амедей Флоранс і Барсак марно намагались їх підбадьорити. Нещасні люди простяглися на підлозі і покірно чекали останнього удару.

І раптом усе змінилося. Веселі хлопці і Вільям Ферней одночасно припинили свою працю. Звук, який не можна було сплутати з вибухами, що тривали по сусідству, луною пішов по всьому палацу. Це був постріл, очевидно, з гармати, слідом за ним почулися нові й нові постріли, і не минуло й п’яти хвилин, як майже вся стіна, що відділяла південно-східну частину еспланади від полів, обвалилася.

Дехто з Веселих хлопців підбіг до цього пролому, і раптом з їхніх губ понеслися жахливі прокльони. Видно, їм дуже не сподобалося те, що вони побачили, бо вони замахали руками, мов несамовиті, побігли назад до своїх спільників і почали нашвидку радитись. Потім усі вони безладно кинулись тікати на другий берег річки, в той час як Вільям Ферней, відхмовившись від думки проникнути на перший поверх палацу, похапливо піднявся на башту. Охоплені незрозумілим жахом, Веселі хлопці поспішали, збиваючи один одного з ніг, проштовхнутись по Замковому й Садовому мостах, коли новий вибух, що коштував життя десяткам людей, знищив одночасно обидва мости. Сполучення з правим берегом було перерване, і ті з Веселих хлопців, хто ще лишався на лівому, кинулися вплав.

В одну мить еспланада спорожніла, і, коли не брати до уваги вибухів, що гриміли через правильні проміжки часу, глибока тиша заступила весь цей гамір і галас.

Обложені, дивуючись, не знали, що почати, коли зненацька обвалився куток палацу. Марсель Камаре завершував свою руйнівну діяльність, і треба було рятуватись. Обложені вибігли на еспланаду і, бажаючи дізнатись про причину паціки, в свою чергу поспішили до бреші в стіні. Вони ще не встигли наблизитись до неї, коли з-за стіни гучно заспівав горн. Не вірячи в порятунок, що його провіщав цей спів, вони спинилися в нерішучості — спинилися й ті, які ховались на набережній і теж виходили з неї на еспланаду.

І от капітан Марсеней — адже це був він, як легко догадався читач, а гарматні постріли і музика горна сповіщали про його наближення, — капітан Марсеней побачив знедолених, блідих, схудлих, знеможених людей, що зібралися на еспланаді, тремтячи від утоми й виснаження.

Вони ж, коли стрілки появилися в проломі стіни, хотіли кинутись їм назустріч, але так ослабли, що могли тільки схвильовано простягати руки до своїх рятівників, а деякі непритомніли й падали долі, мов неживі.

Сумне видовище постало перед капітаном Марсенеєм, коли він, ведучи свій загін, вступив на еспланаду. За річкою на далеку відстань простяглися руїни, з яких виривалися хмари диму; праворуч і ліворуч — дві великі споруди, частково обвалені, з високою баштою над кожною з них; між ними — широка площа, вкрита сотнями трупів, а посеред неї — щільна група живих людей, з котрої чулися зойки і стогони. До цієї групи і поспішав капітан Марсеней. Чи усміхнеться ж йому щастя, чи знайде він поміж живими ту, кого шукав, кого хотів врятувати найпершою?

Він незабаром заспокоївся. Угледівши капітана Марсенея, Джейн Бакстон випросталась і в раптовому пориві, зібравши всі сили, попрямувала до нього. У цій знеможеній істоті з смертельно блідим обличчям, з запалими щоками, з гарячковим блиском в очах капітан ледве пізнав ту, кого менше трьох місяців тому бачив востаннє квітучою, повною сил. Він кинувся до неї назустріч.

Поки він намагався подати їй допомогу, еспланада раптом задвигтіла від двох страшенних вибухів: завод і палац одночасно злетіли в повітря. Над їхніми руїнами самотньо височіли дві башти — високі, міцні, неушкоджені.

Угорі башти палацу видно було Вільяма Фернея; разом з ним вісім його радників, дев’ятеро негрів-служників і п’ятеро з Чорної варти, всього двадцять три чоловіки, перехилившись через поручні, здавалось, волали про допомогу.

Угорі другої башти була тільки одна людина. Тричі оббігла вона навколо платформи, вигукуючи звернені у простір незрозумілі слова і широко розмахуючи руками. Очевидно, він кричав щосили, цей чоловік, бо, незважаючи на відстань, двічі підряд виразно почулося:

— Горе!.. Горе Блекленду!..