Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Тут зібралося все населення палацу. Затремтівши від жаху, Джейн пізнала Вільяма Фернея, а також його радників, а на деякій відстані — людей з Чорної варти і негрів-служників.

Схилившись над поручнями, вони щось показували один одному вдалині, голосно викрикуючи якісь слова і жестикулюючи. Що ж так хвилювало їх?

Раптом Вільям Ферней випростався, лютим голосом віддав якийсь наказ і разом з усіма, хто був на терасі, кинувся до сходів, внизу яких стояла Джейн. Вона побачила, що всі вони озброєні до зубів: у кожного було по два револьвери за поясом і по рушниці, якими вони люто розмахували.

Ще секунда — і її помітять. Що зроблять тоді з нею ці оскаженілі люди? Вона загинула!

Джейн озирнулась, несвідомо шукаючи порятунку, і помітила вгорі сходів двері, що вели на терасу. В ту ж мить вона інстинктивно штовхнула ці двері, і вони з гуркотом зачинилися, перш ніж вона усвідомила, що робить.

Люті крики і страшні прокльони пролунали у відповідь з тераси. Не встигла вона замкнути останній засув, як на несподівану перепону посипались удари прикладами.

Налякана криками, ударами, усім цим шумом, Джейн застигла на місці і тільки тремтіла. У неї не стало б сил поворухнутись навіть для врятування власного життя. Не відриваючи погляду від дверей, вона чекала, що вони от-от упадуть під натиском страшних ворогів.

Та перепона не падала. Вона навіть не здригалася від несамовитих ударів. Джейн поступово заспокоїлась і, придивившися, зрозуміла, що ці двері, як і всі інші на заводі й у палаці, були зроблені з суцільної броньованої плити, здатної витрихмати будь-яку атаку, а тим більше жалюгідну спробу Вільяма Фернея пробити її, не маючи потужних засобів.

Підбадьорившись, вона рушила назад до брата і в цей час помітила, що на сходах від верхнього поверху до тераси зроблено ще п’ятеро таких же дверей. Вільям Ферней усе передбачив, щоб захистити себе від будь-яких несподіванок, його палац був поділений перепонами на численні секції, які довелося б брати одну по одній. І от його запобіжні заходи обернулися проти нього самого.

Джейн замкнула всі п’ятеро дверей і спустилася на перший поверх. Вікна палацу були захищені товстими ґратами і міцними залізними віконницями. Вона не гаючись позачиняла віконниці на всіх поверхах. Де взялися в неї сили упоратись з усіма цими важкими металічними стулками? Вона працювала мов уві сні, гарячково, спритно і швидко. За годину справа була скінчена. Вони опинились немов усередині суцільної, абсолютно неприступної брили каміння й заліза.

Аж тоді вона відчула втому. Ноги її тремтіли, руки були скривавлені. Знесилена, вона ледве добралась до брата.

— Що з тобою? — з жахом спитав він, побачивши її в такому стані.

Відітхнувши, Джейн, розповіла йому, що вона зробила, і закінчила словами:

— Ми — хазяї палацу.

— А в них немає іншого виходу, крім цих сходів? — спитав Льюїс, відмовляючись вірити в таку несподівану зміну в їхньому становищі.

— Ні, немає, я певна в цьому. Вільям замкнений на терасі, і йому звідти не вибратись.

— Але чому вони всі там зібралися? — спитав Льюїс. — Що сталось?

Цього Джейн не знала. Вона так захопилась підготовкою до захисту, що більше нічим не поцікавилась. Треба було довідатись, що діється назовні. Обоє піднялися на верхній поверх і прочинили одну з віконниць. Тоді їм стало зрозумілим хвилювання Вільяма Фернея і його спільників.

Еспланада під ними була темна й мовчазна, зате на правому березі Червоної річки палали яскраві вогні і звідти лунали несамовиті крики. Усі житла негрів були охоплені полум’ям. Центр міста, тобто квартал рабів, перетворився у суцільне вогнище.

Пожежа буяла також у кварталі цивільних, і навіть квартал Веселих хлопців почав загорятися з обох кінців, які виходили до річки.

З середини цього кварталу, де ще не було вогню, лунав пекельний шум — крики, прокльони, стогін, рев зливалися з безупинною стріляниною.

Очевидно, Вільям Ферней і його поплічники поспішали взяти участь у цьому бою, коли Джейн так раптово перепинила їм шлях.

— Це Тонгане, — сказала Джейн. — Невільники повстали.

— Невільники?.. Тонгане?.. — перепитав Льюїс, який нічого не міг зрозуміти.

Сестра розповіла йому те, що їй було відомо про Блекленд зі слів Марселя Камаре, Тонгане і Франа. У кількох словах вона пояснила, як опинилася полонянкою в цьому місті і як їй вдалося знайти безсумнівні докази невинності їхнього брата Джорджа. Вона вказала йому на завод, осяяний вогнями прожекторів, назвала своїх товаришів, які там були всі, за винятком негра Тонгане, розповіла про роль цього останнього і завершила свою розповідь тим, як, не дочекавшися сигналу, утекла в надії, що їй пощастить врятувати обложених.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Льюїс.

— Чекати, — відповіла Джейн. — Невільники нас не знають і в розпалі заколоту не відрізнять від інших. До того ж, ми не змогли б подати їм істотної допомоги, адже в нас немає зброї.

На це Льюїс слушно зауважив, що зброю все ж не завадило б мати, і Джейн знов обійшла палац, але їй пощастило знайти тільки одну рушницю і два револьвери з невеликою кількістю набоїв.

На той час, коли вона повернулася зі своєю здобиччю, становище зовсім змінилось. Негри пробилися на еспланаду і затопили її — їх там було більше трьох тисяч. Вони блискавично, штурмом оволоділи казармою Чорної варти, де перебили всіх до одного, потім настала черга ангарів з планерами, і там одразу забуяло полум’я. Невільники мстилися за свої тривалі страждання, і видно було, що їхня лють не вдовольниться, поки не буде зруйноване все місто і вбитий останній з його мешканців.

Дивлячись на це, Вільям Ферней, мабуть, казився від безсилої злості. Було чути його рев і крики, хоча слів і не можна було розібрати. З тераси безугаву сипалися постріли, і кулі, влучаючи в густий натовті негрів, завдавали їм численних втрат. Але решта, здавалось, не помічала цього. Покінчивши з казармами Чорної варти і ангарами планерів, полум’я яких освітлювало еспланаду, мов велетенський смолоскип, вони атакували палац, безуспішно намагаючись розбити вхідні двері.

Їхня увага була скупчена на цих дверях, коли з боку Червоної річки залунали сильні рушничні залпи. Веселим хлопцям нарешті теж вдалося пробитись до мосту, вони вийшли на еспланаду, розсипались по ній і навмання стріляли в гущу негрів. Незабаром сотні трупів вкрили, землю.

Негри з лютими вигуками кинулись на своїх противників, і почався запеклий бій. Це була неймовірна різанина. Не маючи вогнепальної зброї, негри билися врукопашну, пускаючи в хід сокири, ножі, списи і навіть зуби. Веселі хлопці відповідали ударами багнетів і пострілами впритул. Результат бою неважко було передбачити. Перемогу принесла не кількісна перевага, а краще озброєння. Поріділий натовп негрів невдовзі похитнувся, відступив з еспланади і кинувся тікати на правий берег річки.

Переможці побігли навздогін за ними, бажаючи відстояти принаймні центр свого кварталу, ще не охоплений пожежею.

В ту мить, коли вони слідом за втікачами ринули на міст, пролунав потужний вибух. З височини палацу Джейн і Льюїс могли бачити, що він стався в найбільш віддаленій частині кварталу цивільних. При світлі пожеж вони розгляділи, як у цьому місці завалилися будинки і значна частина зовнішньої стіни міста.