Акція-51, Останні Свідки 1951

Акція-1951

Понад 32 тис. українців із західної Бойківщини в 1951 р. депортували на південь України. Від початку останньої депортації цими днями збігає півстоліття. Бойків з 42 сіл розкидали по степах. Скородне — на Одещину, Чорну — на Донеччину, Літовищі — на Херсонщину. Свідоміші села — Бандрів, Коростен-ко, Ліскувате — розсіювали по трьох-чотирьох населених пунктах. Людей поселяли якнайдалі від міст. У глушину потрапили всі, окрім мешканців розташованих вздовж Сяну сіл Вільхівці, Панищів, Соколє і Хревт. Тепер вони живуть фактично на околиці Миколаєва, обласного центру на півдні України. Частина бойків працювали Г працюють на підприємствах міста. Близькість до нього пояснює те, що живуть тут люди дещо заможніше від своїх побратимів з віддалених сіл. Інші відмінності не такі вже й суттєві.

Страшна посуха на Миколаївщині була в кінці 40-х — на початку 50-х років. 47-й був останнім врожайним роком, але тоді з колгоспних комор все вивезли, і люди пухли з голоду. Пізніше зерно не вивозили, та й вивозити вже не було чого. Земля родила скупо, бо за весну і літо не було жодного рясного дощу. Про корів селяни забули — кози як би протримати. А тут ще

Уродженці с. Панищів на Миколаївшині

сказали, що привезуть українців з-під польського кордону. По 200 родин у кожне село. Без ентузіазму зустріли люди цю звістку. Відверто заявляли на колгоспних зборах, що нема чого поселяти на цю землю чужих, бо й своїх їй тяжко годувати. Та хто там тоді людей слухав.

і як почали прибувати ці чужі, сталося диво. За кожною партією переселенців йшов у селах дощ. Та такий гарний! Мають люди своє пояснення цій Божій милості.

— Повмирали б ми тут усі, якби їх в 51-му сюди не привезли. Богомольні були вони, придержувалися всяких старих звичаїв, у неділю для них робота — це гріх страшний. Ось і послав нам Боженько дощу, бо такі люди до нас приїхали, — згадувала старенька місцева жіночка з села Пересадівка.

Два українських світи зустрілися тоді в 1951 році. Всі згадують про ту зустріч, як про особливе відкриття у своєму житті.

— Тугу ПересадівцІ бессараби жили, вони колись степами кочували. Невибагливі були ні до одягу, ні до їжі. Тримали баранів, бринзу робили і варили суп «кандьор», — згадує Ганна Файчак, котру направили сюди на будівництво житла для односельців. Молоду дівчину злякав інший світ і вона дременула з Миколаївщини, куди очі бачили. Та втікачку знайшли і повернули. Каже, що й досі їй болить, як згадує, які колючки тоді були у миколаївських степах і як вони впиналися в ноги.

Місцевим важко було збагнути розпачу молодих бойків.

— Коли привезли їхніх молодих сюди хати для них будувати, вони заговорять — ми добре їх не розуміли. Одіті по-народному, у дівчат коси, як руки. Такі чудні були, а тоді ми привикли, — згадувала Галина Мазур з села Калинівки.

**•*

Справжнім відкриттям був приїзд сімейних переселенців. Небагато лишилося з тих, хто бачив їх уперше, перебуваючи у зрілому віці. Інколи враження глибше закарбовуються саме в дитячій пам'яті.

— Ми їх як побачили — всі на двір вибігли. Це було, як в кіно: чоловіки всі в капелюхах таких, усе вишите, сорочки і штани такі льняні, світлі. Дід їхній один був з волоссям сивим по плечі. Жінки в платках квітчастих, намиста на шиї, дзеркальце на грудях було у багатьох. Корів великих вели, просто як слонів. Пішли ми купатися, а їхні діти побачили — і собі до нас. Кажуть: вода, а не вода, як ми. Сміялися ми з них, і в перший день з ними побилися. А тоді вже дружили...