Чорна зоря

— Авжеж, авжеж, — потакував Клубічко ніби до себе, — я дуже неохоче підозрюю людей, але, пане Гоусер, чи не здається вам, що саме прибиральниці то найбільше з руки?

— Щось поцупити? Та мабуть. Однак у тім-то й справа, що вона ніколи нічого не брала. Відпочивальники ніколи не помічали пропажі, не пропала навіть зубна паста, начебто хтось тільки оглядав меблі в покоях. Зрештою, ми цю жінку взяли саме тому, що добре її знали.

— Вона мешкає тут, у Жегушицях? — спитав Клубічко.

— Ні, вона з Турнова. Дружина директора школи Мюллера, що на пенсії. Бачте, пенсії їм не вистачало, крім того, вони допомагали синові, котрий тільки почав виступати в театрі у Брно. То вона в нас підробляла.

— Сина звати Тихий. Чи не так? Я його знаю. Це порядний хлопець, але гадаю, що йому потрібно багато грошей на одяг та білизну.

— І на жінок, — додав Гоусер, — принаймні так подейкують.

— Тоді зрозуміло, що його мати… Пам'ятаєте чудову баладу Неруди про материнське серце? Але що було далі?

— Я знов подзвонив у КНБ, допитали Харвата й Мюллерову, переглянули їхні речі, хоч відпочивальники були проти, бо любила обох. Але не з'ясувалося нічого, крім того, що хтось шукав не тільки в кімнатах, а й на горищах і в підвалах. «Хлопці,—сказав начальник, — коли ми вже сюди прийшли, то обдивимось усе докладно». Так вони дійшли до глоріету,[8] куди ніхто не потикався, бо він міг обвалитись, — там теж хтось копав під камінною підлогою. Відчинили й каплицю, замкнену од квітня сорок п'ятого року, і, знаєте, з'ясували, що й тут уже хтось попорядкував: шукав у вівтарі й під ним, копав у кількох місцях на криласі, розрізав навіть міхи й залазив в орган, не полінувався навіть обнишпорити вежу каплиці. Потім пішли до колишньої оранжереї. Вона стоїть давно пусткою, водогін заржавів, але й там розбили казан, певно, шукали і в ньому.

— Чим це скінчилося? — спитав Клубічко.

— Як звичайно, склали протокол, і начальник звелів, щоб до пансіонату щодня навідувався патруль. Тільки пані Мюллер образилася, коли обшукали її речі, й пішла од нас.