Тернистий шлях другої дивізії УНА

Яка іронія і політичний обман сильнішого над слабшим, чи безборонним. Захід, впенений в рішучості і стабільності 9-річної української боротьби, з однієї сторони, хоче використати її для послаблення Совєтської імперії, і в той самий час, в інструктажі до своїх політиків, каже, що Україна може існувати тільки в якійсь федеративній формі з Москвою. В довгій інструкції до Департаменту Національної Оборони, Екзекутивний секретар С.В. Соуерс, 18 серпня 1948 року, інформує: “Оскільки українці були важливим і специфічним чинником в Російській Імперії, вони ніяк не виказали себе, як «нація», яка спроможна взяти відповідальність за незалежність в обличчі великоросійської опозиції”. Дальше він говорить, що ані економічно, ані політично збираний нарід України не є готовий бути нацією. “Коли говорити про українців, справа інакша. Вони є занадто зближені до росіян, щоб могли успішно себе перетворити в щось інше. Але для доброго чи злого, вони мусять в якомусь відношенні пристосуватись до майбутньої спілки з великим російським народом. Очевидно, їхня майбутність в найкращому випадку є федерація, під якою Україна мала б чималу політичну та культурну автономію, але не буде економічно чи мілітарно самостійною.

Така федерація йшла б у парі з великоросами й під цим поняттям та по цій лінії доктрина США повинна бути формована супроти України”. [75]

То є правда, за цією доктриною формувалась політика супроти України і після Першої світової війни, і після Другої. Застосовують її і теперішні провідники ЗСА і Заходу. Все в світі змінилось, розпались імперії, зникли “ізми”, люди здобули простір, тільки ставлення до України — без жодного вияснення чи оправдання — не змінилося.

Рішення великодержав Заходу віддати Україну та українських вояків і біженців, проти їх волі і бажань, Росії, на муки совєтських каторг і полону, треба вважати злочинним порушенням міжнародних прав. Це стосується і Америки — чемпіона оборони людських прав. І це не можна вважати помилкою, бо це було політикою людей при владі, які робили це згідно з їх пляном, для певної скритої цілі.

Свідомі того, що Україна перша впала жертвою комуністичної аґресії, знаючи про практикований ґеноцид, страшний голод, підпільну боротьбу за відновлення української державности в 1941 році, вони, в балянсі за дружність з Москвою, не беруть нічого під увагу. З вибухом совєтської атомової бомби, в серпні 1949 році, гаряча дружність обох партнерів перейшла у відкриту холодну війну. У цей час українська революційна боротьба, ще провадилась на Україні, і Україна могла стати потенціяльним союзником для держав Заходу. На жаль, цього не сталося. У довгій, затяжній боротьбі виснажена Україна, крім обіцянок, не одержала нічого. Більше того, Сі-Ай-Ей промовчало перед світом про найбільшу російську злочинність над українським вояцтвом і народом. Томас Паверс каже в своїй праці: “В кінцевій фазі боротьби українського народу з комунізмом Москва пішла так далеко, що в 40-их роках скидала партизанам затруєні харчі в німецьких упакуваннях і, крім того, дальше продовжувала боротьбу інтриґами, викраданням людей та вбивствами як у Мюнхені, так в таборах біженців”. [76]