Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Полковник Солнцев чемно перебив:
— Мені здається, що російська громадськість недостатньо уявляє собі розміри цієї війни. Звичайно, я не можу не вітати ваше чудове побажання нашій доблесній армії увійти в Берлін, але побоююсь, що зробити це важче, ніж ви думаєте. Я, з свого боку, вважаю, що найважливіше завдання преси в теперішній момент — підготувати суспільство до думки про дуже серйозну небезпеку, яка загрожує нашій державі, а також про надзвичайні жертви, які ми всі повинні принести.
Антошка Арнольдов опустив блокнот і здивовано глянув на полковника. Солнцев продовжував:
— Ми не шукали цієї війни, і зараз ми поки що тільки обороняємось. Німці мають перевагу перед нами в кількості артилерії і гущині прикордонної сітки залізниць. Проте ми зробимо все можливе, щоб не допустити ворога перейти наші кордони. Російські війська виконують покладений на них обов’язок. Але було б дуже бажано, щоб громадськість, з свого боку, також пройнялася почуттям обов’язку до вітчизни. — Солнцев підвів брови. — Я розумію, що почуття патріотизму серед деяких кіл трохи ускладнене. Але небезпека настільки серйозна, що — я певний — всі суперечки й порахунки будуть відкладені до кращого часу. Російська імперія навіть у дванадцятому році не переживала такого гострого моменту. Оце все, що я хотів би, щоб ви відзначили. Потім, треба повідомити, що військові лазарети, які є в розпорядженні уряду, не зможуть вмістити всієї кількості поранених. Тому і з цього боку громадськість повинна бути готова до широкої допомоги…
— Пробачте, полковнику, я не розумію, яка ж може бути кількість поранених?
Солнцев знову високо звів брови:
— Мені здається, в найближчі тижні треба сподіватись тисяч двісті п’ятдесят — триста.
Антошка Арнольдов проковтнув слину, записав цифри і спитав зовсім уже шанобливо:
— Скільки ж треба вважати вбитих в такому разі?
— Звичайно ми вважаємо від п’яти до десяти процентів від кількості поранених.
— Ага, дякую.
Солнцев устав. Антошка швидко потиснув йому руку і, відчиняючи дубові двері, на порозі зустрівся з Атлантом, сухотним, розпатланим журналістом у пом’ятому піджаку, який уже з учорашнього дня не пив горілки.
— Полковнику, я до вас з приводу війни, — сказав Атлант, прикриваючи долонею брудну маніжку сорочки. — Ну як, — скоро беремо Берлін?
З Головного штабу Арнольдов вийшов на Двірцевий майдан, надів капелюха і стояв деякий час примружившись.
— Війна до переможного кінця, — пробурмотів він крізь зуби, — тримайтесь тепер, старі шкарбани, ми вам покажемо «пораженство».
На величезному, чисто заметеному майдані, з гранітним важким стовпом Олександра, всюди рухались купки бородатих, незграбних мужиків. Чулися різкі вигуки команди. Мужики шикувались, перебігали, лягали. В одному місці чоловік п’ятдесят, піднявшись з бруку, закричали безладно: «Уряяя», — і побігли, спотикаючись, риссю… «Стій! Смирно… Сволота, сучі діти!..» — перекричав їх охриплий голос. В другому місці було чути: «Добіжиш — і коли в тулуб, штика зламав — бий прикладом».
Це були ті самі неоковирні мужики з бородами віником, у личаках і сорочках з проступаючою на лопатках сіллю, які двісті років тому приходили на ці грузькі береги будувати місто. Тепер їх знову викликали — підтримати плечима стовп імперії, що захитався.
Антошка завернув на Невський, весь час думаючи про свою статтю. Посеред вулиці, під верескливий, як осінній вітер, свист флейт, ішли дві роти в повному похідному спорядженні, з мішками, казанками і лопатами. Вилицюваті обличчя солдатів були стомлені й запорошені. Маленький офіцер у зеленій сорочці, з новенькими ременями навхрест, щохвилини піднімаючись навшпиньки, обертався і вирячував очі. «Правою! Правою!» Наче крізь сон, шумів пишний Невський, виблискуючи екіпажами і шибками. «Правою. Правою. Правою». Розмірено похитуючись, слідом за маленьким офіцером ішли покірні важконогі мужики. Їх наздогнав вороний рисак, бризкаючи піною. Широкозадий кучер спинив його. В колясці підвелася вродлива дама і дивилась на рухливу колону солдатів. Рука її в білій рукавичці стала хрестити їх.