Острів Дума

— Ваєрмене, це дикунство.

— Справді? А поглянь-но на себе.

Я подумав про себе. Це я душив власну дружину, а потім про все забув. Це я тепер спав в одній постелі з лялькою. Тож я вирішив тримати свої думки при собі.

— Доктор Принсип радо поклав би мене до шпиталю, бо я цікавий екземпляр.

— Звідки ти можеш знати.

— Та я-то якраз знаю!— Ваєрмен заговорив з ледь притлумленим напором. — З того часу, як я з собою таке утворив, я зустрічав уже штуки чотири таких Принсипів. Вони всі осточортіло схожі між собою: яскраві, але глухі до пацієнта фахівці, нездатні на співчуття. Вони хіба що трохи відстають від тих соціопатів, котрих описував Джон Д. Мак-Доналд[223]. Принсип не може мене прооперувати ефективніше, ніж пацієнта із злоякісною пухлиною в тій же області. Пухлину можна принаймні спробувати лікувати радіацією. Свинцева куля опроміненню на піддається. Принсип це знає, але йому страх як цікаво. Тож він не вбачає нічого гидкого в тім, щоб давати мені маленьку фальшиву надію, якщо таким чином зможе вкласти мене до шпитального ліжка, де буде мене питати, а чи не боляче мені, коли він робить... отак. А потім, коли я буду мертвим, можливо, десь надрукує про цей випадок наукову статтю. Зможе поїхати в Канкун[224] і пити там охолоджене вино на пляжі.

— Це звучить жорстоко.

— Та не більше за вираз очей Принсипа — от вони-то жорстокі. Я тільки глянув у них і захотів забігти від нього якомога далі. Що я й зробив, по суті.

Я похитав головою і попустився.

— Ну, і які перспективи?

— Чому б тобі вже не поїхати? Від цього місця мене вже починають брати дрижаки. Я тільки-но усвідомив, що саме тут той придурок захопив дівчину.

— Я міг би тобі про це сказати, щойно ми сюди під’їхали.

— Можливо, тому-то ти й промовчав, — він позіхнув. — Господи, як я втомився.

— Це стрес. — Я глянув по боках, відтак озирнувся на трасу Тамаямі. Мені все ще було важко повірити в те, що я сиджу за кермом, але ця справа вже почала мені подобатися.

— Перспективи далекі від рожевості. Я п’ю зараз «доксепин» та «зонеган» такими дозами, що й коня би приголомшило — це антиконвульсійні ліки, вони діють доволі добре, але я сам знаю, того вечора, коли ми вечеряли у «Зорїї», мені дійсно стало дуже погано. Я намагався це заперечувати, але ж ти знаєш, як говориться: заперечення втопило фараона, а Мойсей вивів дітей Ізраїлю на волю.

— Угу... гадаю, там було Червоне море. А існують інші ліки, які б ти міг вживати? Сильніші?

— Принсип помахав своєю рецептурною книжкою в мене перед носом, він хотів запропонувати мені «невронтин»[225], але я навіть і куштувати його не бажаю.

— Через твою роботу?

— Саме так.

— Ваєрмене, не буде ніякої користі для Елізабет, якщо ти раптом геть осліпнеш.

Хвилину-дві він не відповідав. Дорога, тепер майже порожня, котилася перед моїми фарами. Нарешті він промовив:

— Сліпота скоро буде найменшою з моїх проблем.

Я ризикнув кинути на нього погляд скоса.

— Ти маєш на увазі, що це тебе вб’є?

— Так, — він говорив без усякої драматизації, і тому переконливо. — І ось що, Едгаре.

— Що?

— Перш ніж це трапиться, і поки я ще маю одне здорове око, я хотів би побачити ще твої картини. Міс Істлейк теж хоче на них подивитись. Вона просила мене спитати про це в тебе. Ти міг би підвезти їх машиною в Ель Паласіо — ти водиш пречудово.

Попереду лежав з’їзд на острів Дума. Я ввімкнув сигнал повороту.

— Скажу тобі, про що я іноді думаю, — сказав він. — Я думаю про те, що серія прикладів мого казкового везіння мусить розвернутися й потекти у протилежному напрямку. Авжеж, нема ніякої статистичної причини думати саме так, але на це варто зважати. Ти розумієш?

— Я розумію, — відповів я. — Ваєрмене?

— Він все ще тут, мучачо.

— Ти любиш острів, але ти також вважаєш, що з нашим островом щось не так. Що саме не так з цим місцем?

— Я не знаю, що воно таке, але тут щось є. А ти хіба не звернув увагу?

— Звичайно, що звернув. Ти й сам це знаєш. Того дня, коли ми з Ілсою хотіли проїхати далі по дорозі, нам обом стало погано, їй гірше, ніж мені.