У пошуках утраченого часу. Полонянка

«Фіґаро», подайте мені, будь ласка, треба уточнити адресу». Беручи газету, вона заголила до ліктя червоний рукав жакетки і подала мені консервативний листок зграбно й невимушено, і цей рух уразив мене природним своїм розгоном, вкрадливістю і жаром шарлату. Розгортаючи газету, я, щоб не мовчати, спитав, не підводячи очей: «Як називається ота ваша вдягачка? Оте червоне трико, воно на вас аж горить?» — «Ґольф», — відповіла вона. Бо в процесі занепаду, конечного для всякої моди, одяг і лексикон, які ще кілька років тому становили привілей більш-менш елегантного світу Альбертининих приятельок, нині стали надбанням робітниць. «Чи не надто вас обтяжить, — спитав я, вдаючи, ніби перегортаю «Фіґаро», — коли я пошлю вас далеченько?» Щойно я пустив їй в очі пил, ніби вважаю це доручення нелегким, як вона й собі забалакала про якісь перепони. «Бачте, я збиралася покататися на ровері. До того ж нам відпущено тільки неділю». — «А вам не холодно отак, простоволосій?» — «О, я не буду голомоза, я запаслася поло, та ще й ця грива на голові, з такою не пропадеш». Я перебіг очима по буйних золотавих кучерях і відчув, як їхній вир пориває моє розтривожене серце до світла та борвіїв урагану краси. Я перестав вивчати газету, і хоча оглядав її єдино задля більшої невимушеносте і щоб вигадати час, лише вдаючи, ніби читаю, до мене таки доходив сенс слів, які були перед моїми очима. І ось що мене вразило: «Знайомлячися з програмою, що має відбутися сьогодні по обіді у великій залі Трокадеро, треба додати, що в «Витівках Неріни»[36] виступить мадемуазель Лея. І звісно ж — у ролі Неріни, в якій вона така дотепна й темпераментна». Я відчув себе так, ніби з мого серця здерто завої, під якими воно почало гоїтися після повернення з Бальбека. Хвиля моїх острахів ринула бурчаком. Лея була акторка, подруга отих двох дівчат, яких Альбертина розглядала в дзеркалі, вдаючи, ніби не помічає їх. Правда, в Бапьбеку, чуючи ім’я Леї, Альбертина заявляла мені врочисто, обурюючись тим, що хтось може сумніватися в її цноті: «Ба ні, вона зовсім не така, це дуже пристойна жінка». На превеликий мій жаль, коли Альбертина висловлювала такі судження, то був тільки перший тур суперечливих зізнань. Скоро перший змінювала другий: «Я її не знаю». У третьому турі, після Альбертининої заяви, що ця особа «поза всякими підозрами», і (другої), що «вона її не знає», вона помалу забувала про свої слова давніші, ніби її не знає, і «забріхувалася»: у розмові, непомітно для самої себе, прохоплювалася, що та їй по знаку. Перший провал пам’яти й нова теза поганяли другий провал, і вона вже не пам’ятала, що ця особа «не підозренна». «Тож вона, — допитувався я, — не має таких нахилів?» — «Ба ні, має, це відомо всім». І одразу переходила на врочистий тон, щоб виголосити нову тезу — кволе і туманне відлуння першої: «Мушу сказати, що зі мною вона завжди шанувалася. Очевидно, тямила, що я поставила б її на місце! Але, зрештою, це байдуже. Я маю бути їй удячна за ту щиру пошану, яку вона повсякчас мені засвідчувала. Зразу видно, що знає, з ким має до діла». Правда запам’ятовується, бо вона свою має назву і давнє коріння, зате імпровізована брехня зразу забувається. Альбертина забула останню брехню — четверту, і одного дня, коли їй захотілося здобути відвертими звіряннями мою довіру, спромоглася на щиріші слова мені про ту особу, спершу таку пристойну і нібито їй незнайому: «Вона втелепалася в мене. Кілька разів просила провести її і зайти до неї. Ну, щоб провести, я не бачу тут нічого лихого, коли це прилюдно, посеред білого дня, на вулиці. Але в під’їзді дому я завше знаходжу привід і ніколи не піднімаюся до неї». Трохи згодом Альбертина натякнула, що в цієї дамулі прегарні меблі. Зіставляючи слово зі словом, можна було, звичайно, докопатися до правди, може, не такої уже й страшної, як я був схильний припускати, бо, попри свою цікавість до жінок, Альбертина, мабуть, воліла мати коханця і тепер, запопавши мене, либонь, не думала про Лею. Мені досить було поставити Альбертину перед зібраними водно її суперечливими зізнаннями, — принаймні щодо багатьох жінок, — щоб довести її гріхи (гріхи, які, подібно до астрономічних законів, куди легше виснувати, ніж помітити і зафіксувати в реальній дійсності). Але вона воліла б радше признатися, що збрехала в якомусь своєму твердженні (руйнуючи таким відступом цілу мою систему), ніж визнати, що всі її розповіді від самого початку — лише павутиння, виснуване з брехні. Такі казки в «Тисячі і одній ночі» зачаровують нас; натомість завдають нам болю в устах коханої жінки, завдяки чому ми трохи глибше вникаємо в таємниці людської вдачі, замість удовольнятися її поверхнею. Нас проймає гіркота і, збуджуючи болісну цікавість, змушує їх пізнавати. З деякими істинами, чує наша душа, ми не маємо права таїтися; ось чому мрущий безбожник, переконаний у тлінності всього сущого, байдужий до слави, усе ж, відкривши їх для себе, витрачає останні години на те, щоб цими істинами поділитися.