У пошуках утраченого часу. Полонянка

Прихід молодої молошниці враз позбавив мене спокою обсерватора; я думав лише про те, щоб вигадати якусь правдоподібну баєчку про послання, і почав мережити листа, ледве сміючи на неї позирнути, щоб не здавалося, ніби я тільки для цього її закликав. Вона була сповнена таємничого чару, якого я не знайшов би в жодній гарній дівчині в тому веселому домі, де на нас чекають. Вона була ані гола, ані вбрана, правдива молошниця, та й годі, з тих, що здаються такими гожими, коли нам ніколи до них підійти; у ній було те, що творить вічне прагнення і вічний жаль життя, подвійний плин якого, нарешті, й наблизився до нас. Подвійний, бо йдеться, власне, про Незнане, про істоту, чию боговитість ми вгадуємо з її постави, пропорцій, із байдужого погляду, величного спокою; а що це так, то нам, з другого боку, прагнеться, щоб ця жінка несла на собі знак цього ремесла, щоб ми могли втекти в той світ, у небуденність якого особливий її стрій дозволяє нам романтично вірити. Зрештою, якщо ми хочемо убгати в одну формулу закон наших любовних захоплень, треба шукати цієї формули в максимальній розбіжності між жінкою побаченою мигцем і жінкою спізнаною, голубленою. Якщо насельниці так званого колись бурдею, якщо кокотки (якщо ми знаємо, що вони кокотки) не ваблять нас, то не тому що вони поганші за інших, а тому що будь-якої миті ладні віддатися; тому, що те, чого ми домагаємося, вони вже пропонують; тому що вони не здобич. Розбіжність зводиться до мінімуму. Шльондра всміхається нам уже на вулиці, як усміхатиметься в наших обіймах. Ми різьбарі. Ми прагнемо різьбити з жінки статую цілковито відмінну від тої подоби, в якій вона перед нами постала. Ми бачили на березі моря дівчину, байдужу і зухвалу; бачили за прилавком поважну і старанну продавницю, яка відповідає нам сухо, аби не наразитися потім на кпини товаришок, фруктівницю, яка цідить слова крізь зуби. І що ж? Ми не вгамуємося, поки не довідаємося, чи ця горда дівчина з морського пляжу, чи ця крамарка, скута страхом перед «язиками», чи ця неуважна фруктівниця не зволяться після наших спритних улещань пом’якшити свою штивність, обвити нам шию руками, які перебирали фрукти, з лагідним усміхом нахилити до наших уст свої очі, — ох, ці чари суворих очей! — досі зимні чи байдужні в робочі години, коли працівниця так страшиться обмови товаришок, очі, що уникали наших упертих поглядів, а нині, коли ми зосталися наодинці, вигинають свої зіниці під сонячною ваготою сміху в хвилини нашого любовного щебетання. Між продавницею, пралею, заклопотаною прасуванням, фруктівницею, молошницею і все тією самою дівчиною, схильною стати нашою любаскою, досягнуто максимуму розбіжносте, доведеного до останніх меж і варійованого лише професійними рухами її рук за працею, чимось украй відмінним, — не згірше, ніж була б відмінна пряма лінія, — від тих гнучких пут, які щовечора оповивають нашу шию, перед тим як губи от-от зіллються в поцілунку. Так ми й проводимо своє життя — у неспокійних, щоразу поновлюваних зальотах до цнотливих дівчат, чиє ремесло має віддаляти їх від нас. Раз опинившись у наших обіймах, вони вже зостаються тільки тим, чим були; відстань, яку ми мріяли подолати, зникла. Але ми починаємо знов те саме з іншими, витрачаючи на свої вибрики весь свій час, усі свої гроші, всю свою снагу, ми скаженіємо, ми клянемо забарного візника, який нам може провалити перше побачення, нас опановує гарячка. А ми ж бо знаємо, що це перше побачення розіб’є всього лише оману! Та поки омана триває, нас це не обходить; нам хочеться справдити, чи можна обернути її в дійсність, і ми думаємо про пралю, від якої війнуло холодом. Любовна цікавість зрідні тій, яку в нас викликають імена країв: зазнаючи розчарування, вона незмінно відроджується і вічно залишається непогамованою.