Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

При затвердженні курсу на українізацію на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У М. Скрипник висловив сумніви щодо успішної реалізації ухвалених настанов, відзначивши: «Мало що-небудь визнавати, а потрібно сприйняти і втілювати в життя те, що визнається. А з національного питання у нас в Україні ми маємо приклад розбіжності цих явищ: розуміння сприйняття, визнання і втілення в життя». Він мав рацію. Через низку обставин, про які вже неодноразово згадували у своїх працях історики і коріння яких окреслено у вище висловлених заувагах М. Фрунзе та М. Скрипника, перші роки після ухвалення курсу на радянську українізацію в середовищі компартійного та державного апарату вона просувалася дуже мляво. Цей період дістав образну назву «декретна українізація»: лунали постійні наголоси на потребі українізації, навіть ухвалювалися відповідні рішення, але в життя вони не втілювалися.

Разом з цим із жовтня 1922 р. компартійне керівництво УСРР вже не перешкоджало, як це було в попередній період, мовній українізації в культурно-освітній царині. Завдяки цьому компартійній владі вдалося майже безболісно завершити ліквідацію органічної (бо то були форми самоорганізації) для українського суспільства мережі «Просвіт», унеможливити розвиток української кооперації, взяти під пильний контроль учительства тощо. Це стало можливим ще й тому, що то був період доволі ліберального ставлення до різних виявів культурно-мистецького життя в Україні. Загалом політикою коренізації влада вирішувала два важливі завдання: підвищувала свій авторитет серед місцевого населення й прискореними темпами створювала передумови для переходу до індустріального суспільства. Однак завдання розвитку національної культури і національної самосвідомості ніколи не були метою політики українізації. Мало того, поборювання цих насправді небезпечних для влади явищ і було одним із завдань коренізації. Треба було виховати не «національно», а «радянсько» свідому людину.

У квітні 1925 р. на посаду керівника КП(б)У було призначено Л. Кагановича. Характеризуючи основні проблеми керівництва Україною, у травні 1926 р. він відзначав: «Велетенська країна і надскладні умови з 28-мільйонним населенням, і всі труднощі загострені на селі й на національному питанні». Правильне втілення національної і насамперед мовної політики мало допомогти подолати ці труднощі. Основна її лінія за часи Л. Кагановича полягала в реальному перетворенні української мови на засіб радянізації та комуністичного виховання, що, власне, і було одним із головних завдань радянської українізації. Для цього довелося наполягти на ширшому вживанні української мови в середовищі компартійно-державного апарату. Крім того, застосовувалися і засоби адміністративного впливу, але основними були організаційні й агітаційно-пропагандистські заходи, серед яких переведення на роботу українською мовою інформаційного агентства РАТАУ та головної партійної газети «Комуніст».

Наведемо характерний для того часу приклад пропаганди та прихованої контрагітації. У квітні 1926 р. Л. Каганович робив доповідь на засіданні Харківського окружкому. Після її закінчення йому поставили питання: «А скільки ми витратили на українізацію?» з натяком на те, що ці витрати відволікають від виконання економічних завдань. У відповіді Л. Каганович наголосив: «Така постановка питання неправильна. Коли мова йде про господарство — тут треба різати. Коли ж ідеться про політику, керівництво масами, так ставити питання не можна. [...] Адже більшість населення у нас українці? Повинні ж ми дати права мові цього населення чи ми будемо примусово, за старим методом, нав'язувати йому іншу мову?!» Неабияке значення для просування мовної українізації мала також та обставина, що сам Л. Каганович нерідко промовляв українською мовою і, головне, з початку 1927 р. нею велася робота політбюро ЦК КП(б)У.

Вагомим підтвердженням визнання окремішності української мови стало затвердження її науково обґрунтованого правопису. У редакції правопису враховувалися мовні особливості як радянської, так і Західної України. Рішення про організацію Державної Комісії для впорядкування українського правопису за ініціативою М. Скрипника було ухвалено 23 липня 1925 р., тобто невдовзі після приїзду Л. Кагановича, який цю ініціативу підтримав. Вироблений комісією проект розглянула Всеукраїнська правописна конференція (26 травня — 6 червня 1927 р.) Після опрацювання результатів роботи конференції рішенням РНК УСРР від 4 вересня 1928 та за наказом Наркома освіти М. Скрипника від 6 вересня 1928 р. правопис був уведений у дію. Незабаром чинність цього правопису визнала ВУАН та Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Однак такі кроки, спрямовані, здавалося б, на поширення української мови та остаточне визнання її окремішності, стали лише завісою для нищення національного змісту української культури. Саме за час перебування Л. Кагановича на чолі КП(б)У були ініційовані ідеологічні кампанії проти так званих національних «ухилів» у лавах КП(б)У — «хвильовізму» (спроба відокремити українську культуру від російської), «шумськізму» (спроба сприяти висуненню українців на найвищі посади в УСРР та критика поширеного серед апарату зневажливого ставлення до українізації) та «волобуєвщини» (вказівка на економічне гноблення України в СРСР та потребу врахування економічних інтересів республіки). Спроба Скрипника засудити «лебедівщину» з її настановою про антипролетарськість української мови та культури, тобто ініціювати подібну кампанію проти «великодержавного шовінізму», наштовхнулась на жорстку протидію Л. Кагановича: «Абсолютно неможливо проводити аналогію між позиціями Лебедя та Хвильового, так як позиція Лебедя ні в якому разі не означала підтримки контрреволюції». Таким чином, «контрреволюційним», тобто по суті антирадянським, а отже, справді ворожим, визнавався ухил лише в бік «українського націоналізму». Такий підхід зайвий раз засвідчував, що метою політики коренізації була радянізація суспільства, фактично — його уніфікація за зразком російського як «революційного».