Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»
- Автор: Єфіменко Геннадій, Примаченко Яна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1685-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»». Краткое содержание книги:
• Національна політика більшовиків як засіб відродження імперії
• Казус Кривдонбасу: довкола справжніх обставин появи та зникнення ДКР
• Голодомор як закономірний результат більшовицької політики та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр.
• Більшовицькі «запаморочення від успіхів» та методи їх лікування
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Реальне ставлення більшовицької номенклатури до таких діячів, як і загалом до питання про національно-культурний розвиток українців, відбито в датованому листопадом 1921 р. доносі члена колегії Всевидава Мойсея Равича до політбюро ЦК КП(б)У У ньому він зазначав, що Приходько більше відданий «українському націоналізму, аніж комунізму», а «Всевидав став центром тяжіння для всіх різновидів і течій української інтелігенції. Потрібно розрядити атмосферу, наскрізь просякнуту українським націоналістичним духом, що є ворожий комунізму». Цей «націоналістичний дух» полягав насамперед у вживанні української мови в поточній роботі та повсякденному спілкуванні. Подібні твердження протягом 1921—1922 рр. були поширеним явищем і стосовно очолюваного Г. Гриньком Наркомату освіти загалом.
Після бурхливого з'ясування стосунків у січні 1922 р. Г. Гринько знову подав у відставку. Своє рішення він обґрунтував так: «Вся постановка питання на цьому засіданні, особливо формула т. Раковського, який вимагав корінної зміни політики від українізації до радянізації, продиктована глибоким нерозумінням процесу культурного будівництва на Україні за останні два роки». Гринька й цього разу залишили на посаді, а питання національної політики було розглянуто на лютневому 1922 р. пленумі ЦК КП(б)У Хоча остаточного рішення ухвалено не було і в проміжному варіанті про потребу відмови від «українізації» не згадувалося, на практиці цькування «українізаторства» посилилося.
Проблема знову активізувалася наприкінці літа 1922 р. А вже 20 вересня Гринька, з огляду на недостатнє виконання партійних директив, було звільнено з посади й надано «місячну відпустку для виконання наукових робіт». Другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебедь у жовтні 1922 р. так схарактеризував ситуацію: «Т. Гринько постанови ЦК у частині радянізації шкіл і політосвіти, якщо не можна сказати, що саботував, то виходило так, що не виконував».
Таким чином, напередодні жовтневого (1922 р.) пленуму ЦК КП(б)У термін «українізація» в уявленнях компартійної номенклатури ставав синонімом понять як «петлюризація», «націоналізм». Загальну позицію ЦК КП(б)У в той час влучно описав заступник голови РНК УСРР М. Фрунзе: «По суті здебільшого він (ЦК КП(б)У. — Авт.) не погоджувався з цим (з грудневими 1919 р. директивами ЦК РКП(б) з національно-культурного питання в Україні. — Авт.) і мовчки розраховував, що врешті-решт обставини зміняться і розмови про українську культуру відійдуть убік». Тиск на здійснювану Г. Гриньком політику масовізації школи, який супроводжувався пошуками українських націоналістів серед учителів, поряд із голодом 1922 р. призвів до істотного скорочення кількості вчительства. Так, за даними довідника 1925 р., на початок 1921/1922 навчального року в Україні було близько 85 тис. учителів, а на початок 1923/1924 менш ніж 48 тис., тобто близько 57 % від того, що було 1921 р. Такий вектор розвитку аж ніяк не узгоджувався із модернізаційними планами більшовиків, тому незабаром вони були змушені перемінити своє ставлення до українізації.
Наприкінці вересня 1922 р. частина компартійного керівництва УСРР вирішила формалізувати курс на боротьбу з українізацією. Зі зняттям Г. Гринька це питання вважалося узгодженим. Однак ці наміри не були втілені в життя. Адже, як підкреслювалося на одному з вересневих засідань політбюро ЦК КП(б)Х ситуація в республіці на той час характеризувалася «посиленням політичного та кримінального бандитизму, посиленням активності серед націоналістів та петлюрівців, так само як і церковного руху», що розглядалося як «надзвичайно серйозна небезпека». Наступ на українську мову міг стати вагомим чинником активізації спротиву радянській владі, яка й без того була не досить міцною. Зі складної ситуації у жовтні 1922 р. ЦК КП(б)У було знайдено інший вихід, який з поширенням подібної практики на всі контрольовані Кремлем території дістав назву «політики коренізації».
Отже, слід визнати, що загалом компартійно-радянському керівництву протягом 1921—1922 рр. шляхом винищення осередків громадянських структур українського суспільства вдалося організаційно знешкодити український національний рух. Окрім згаданих вище ліквідації ВУУС, «Просвіти» та тиску на вчительство, які призвели до істотного зменшення кількості освітян, можна назвати також і показовий судовий процес над членами ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, репресії в середовищі священиків автокефальної церкви тощо. У наступні роки непу було остаточно підчищено «хвости». Саме тоді й відбулося остаточне руйнування тих елементарних частинок громадянського суспільства, які встигли народитися в умовах самодержавної Росії і які виявилися вагомою завадою на шляху Кремля при першому комуністичному штурмі. До другого штурму, який розпочався наприкінці 1920-х рр., ця проблема була вирішена.
«Українізація шляхом радянізації»:
причина повороту та особливості впровадження (1922—1928 рр.)
На відміну від усталених в історичній пам'яті поглядів на минуле, насправді поворот до українізаційної риторики в Україні відбувся на жовтневому (16—17 жовтня 1922 р.) пленумі ЦК КП(б)У. Саме на ньому та частина керівництва УСРР, яку уособлював другий секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь, зробила спробу «узаконити» фактично вже здійснюваний курс на нищення «насильницької українізації». Ці наміри були засуджені. Прагматичні більшовицькі діячі, найвпливовішими серед яких були голова РНК УСРР X. Раковський та його заступник М. Фрунзе, розуміли, що такий поворот не лише викличе незадоволення активної частини українського суспільства та створить додаткові труднощі радянській владі, а ще вкрай ускладнить виконання модернізаційних завдань.
Питання про зміну ставлення до українізації було вирішено «діалектично». М. Фрунзе був змушений визнати, що «наразі українська мова є зброєю боротьби з нами», але наголосив, що більшовики мають оволодіти цією зброєю. Зокрема, він запропонував в усіх радянських партійних школах «обов'язково ввести викладання української мови і випускати лише тих, хто розуміє її і може нею розмовляти». X. Раковський, який раніше протиставляв українізацію радянізації, тепер наголосив на потребі здійснити «українізацію шляхом радянізації». Таким чином, термін «українізація» перетворювався з негативного для більшості компартійців кліше на позитивне гасло.
У рішеннях пленуму була підкреслена неспроможність сподівань на «нову лінію» (антиукраїнську) в національно-культурному питанні: «Про жодне ухилення від попередньої (тобто ініційованої рішеннями VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. — Авт.) партійної лінії в питанні розвитку національно-української культури не може бути й мови». Яскравим свідченням того, що саме цей пленум став тим рубежем, після якого почався осмислений рух у бік українізації-радянізації, стало задоволене згодом Кремлем прохання пленуму до ЦК РКП(б) залишити в Україні палкого прихильника українізації Миколу Скрипника, з приводу якого на той час було ухвалене рішення про переведення його за межі УСРР. Мотивація цього прохання зрозуміла: «розбіжності (з національного питання. — Авт.) вичерпані, й у зв'язку з лінією ЦК він може працювати». Під час обговорення цього питання лунала навіть пропозиція додати до рішення слова про те, «що його зняття може тлумачитися як репресія у боротьбі проти української культури», але її відхилили як зайву деталізацію.
Таким чином, саме в жовтні 1922 р. керівництво КП(б)У вперше концептуально заперечило поширене серед компартійно-радянської номенклатури протиставлення українізації та радянізації. Натомість було ухвалено рішення про курс на радянську українізацію. Цей курс викликав чимало дискусій. Зокрема, Д. Лебедь у березні—квітні 1923 р. зробив усе можливо, щоб його знівелювати. Для цього ще в березні він поставив на публічне обговорення теорію боротьби двох культур — російської пролетарської та української селянської. А на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4—10 квітня 1923 р.) своє нігілістично-зневажливе ставлення до української мови Лебедь обґрунтував начебто вже здійсненим стрибком у майбутнє, завдяки якому підпорядкована Кремлю держава вже подолала більшу частину капіталістичного етапу розвитку суспільних відносин: «Перегородки між двома культурами — це гарна і можлива річ для Заходу, а ми вже давно відійшли від цього. Ми перебуваємо в іншій історичній стадії розвитку... Там ще зароджуються нації, а в нас іде зародження нової економіки». Однак наполягти на своєму Д. Лебедю не вдалося, його позиція була піддана жорсткій критиці більшістю промовців і не знайшла підтримки в резолюціях конференції.