Останній пророк

Опритомніла. Півклячала на твердому корінні, притискаючи до живота тремітні руки, відчуваючи, як солодкість солоних сліз вдирається до кутиків уст. Опритомніла й усвідомила, вже знала напевно, що минула доба нерішучости, мрійности, вичікувань. Вона є матір’ю. Матір’ю сина! Назорея! Може навіть і пророка, що прийде через ці левади, узгір’я й долини Господнім вістуном і післанцем. Що буде вістувати? О, ні, не гнів, не кари й ненависть! Досить мала вже їх ця земля! Досить із неї погроз Ісаїних, проклять Єзекиїлевих, плачу Єреміїного! Досить! Надію, ласкавість і любов віщуватиме він. Щоб не гинули сини цієї землі в брані, й не кров’янилися серця матерів, і не вигасали слізьми очі жінок. Майбутню велич у мудрій, спокійній і ласкавій могутності провіщатиме він цій землі. Буде другим Міхеєм{38} — пророком, що не лише провіщатиме, але й буде бачити, як перекує нарід мечі свої на мотики, а списи на серпи, бо не буде жадного народу, який би вже потребував брані й смерти, а серед них засяде Ізраель… Ах, буде Ілією! А, може, й Месією? І треміт, треміт найпотаємнішого бажання всіх матерів цієї землі бути матір’ю Визволителя, схиляє Елісебу ще нижче, ще глибше, аж до самого коріння смоківниці, схиляє не лише в подяці, але й у жахливо-солодкому передчутті невимовної можливости…

Верталася додому з почуттям нової життєвости. Усе було нове, по-новому ясне й радісне. Усе промовляло до свідомости ніколи не відчутими ще думками й турботами. Ось цю огорожу треба буде відновити, щоб каміння не падало часом на малого, коли буде бігати по доріжці. А тут треба підрізати кущі, щоб не били дитині до очей, і розширити стежку, щоб можна було ходити з ним поруч на леваду й у винницю. Для нього, все для нього!.. Але що, як то не буде син? Ні, ні!.. Син, лише син! І навіть затрясла головою, начеб хотіла витріпати з неї підлізливий сумнів.

До хати наближалася радісна й усміхнена. Вже вирішила, що далі не буде затаювати. Розкаже все! Може й на Захарія перейде її надійність, радість і переконання в величі сина. Та й як би не перейшло все це на нього, що завжди стояв біля неї, коли йшло про молитви за сина і про надії на нього. По дорозі не зустрічала нікого, й була рада, що не треба спинятися, вітатися, розмінювати на зустрічних свою радість. Хотіла донести її цілу й недоторкнену чоловікові. Входила до присінку, й уже з уст злітав ясний привіт назустріч Захарієві, назустріч батькові її сина.

Але стала на порозі, глипнула й закам’яніла. Постіль була порожня. Тримаючись заголовка, високий, худий, розпатланий, з палаючим поглядом стояв Захарій. Тримався на ногах видимим зусиллям одвиклого від напруги тіла. Хитався, тремтів, але стояв. Їхні очі зустрілися. І в них пізнала Елісеба, що Захарій знає вже все. Пізнала, що знає, але побачила в його зорі не радість, якою була сповнена її істота, а грізну напругу погляду, що мчить до великої межі. Хвилину дивилися одне на одного. Елісеба, нахилена наперед, ось-ось приготована вклякнути й вибухнути радістю вістки. Стрималася. Відірвавши від заголовка руку, Захарій зробив крок до неї. Захитався, простяг до Елісеби руку, ніби доторкуючись чогось… І з викриком «Єгоханан{39}, Єгоханан — Богом даний, Богдан!» покотився на долівку.