Віннету ІІ

Ми в’їхали в гайок, який тягнувся уздовж берега вузькою смугою. Річка була не дуже широка і не дуже повноводна, але в тому місці, куди ми під’їхали, переправлятися було би незручно, тож нам довелося проїхати вниз за течією, поки ми не знайшли зручнішого місця. Наші коні вже увійшли у воду, як раптом старий, який їхав попереду, натягнув повід і вихилився з сідла, уважно вдивляючись у дно річки.

— Так я і думав, — сказав він. — На каменях слідів не лишається, ось чому ми виявили їх лише тут. Подивіться на дно!

Ми спíшилися і відразу ж помітили круглі, трохи більші за долоню, заглиблення у піщаному дні.

— То це слід? — запитав Лянґе. — Можливо, тут дійсно пройшов кінь, але звідки ви знаєте, що на ньому хтось сидів?

— Семе, подивись-но ти на слід. Що скажеш?

Негр, який досі скромно стояв позаду, підійшов і придивився до дна.

— Тут два вершники проїхати через воду, — сказав він.

— А звідки ти знаєш, що тут проїхали вершники?

— Дикий мустанг не ходити із залізними підковами, а на конях із підковами завжди сидіти вершники. Сліди глибокі, значить, коні нести вантаж, нести люди. Коні спочатку пройти через річка один за одним і тільки потім зупинитися пити воду, значить, вони слухатися вершника.

— Ти все чудово пояснив, — похвалив вестмен негра. — Я сам краще не зміг би. Вершники дуже поспішали, тому не дали коням напитися вдосталь, напоївши їх тільки на тому березі. Зараз ми дізнаємося, чого такий поспіх.

Поки ми розмовляли, наші коні жадібно, величезними ковтками пили воду. Коли вони вгамували спрагу, ми знову вскочили в сідла і переправилися на протилежний берег. Вода не доходила до стремен. Опинившись на тому березі, Вірна Смерть вигукнув:

— А ось і причина їхнього поспіху! Придивіться уважно до тієї липи. Кора зі стовбура здерта на висоту людського зросту. А що це там на землі?

Ми подивилися у вказаному напрямку і побачили два ряди вбитих у землю кілочків, завдовжки і завтовшки з олівець.

— Чи знаєте ви, навіщо їм знадобилася кора й кілочки? — допитувався вестмен. — Погляньте, на землі лежать обрізки кори, а на кілочках залишилися петлі. Перед вами ткацький верстат. Тут виткали з кори стрічку два лікті завдовжки, а завширшки шість дюймів, судячи з кілків. Індіанці використовують такі ткані смуги для перев’язки ран. Холодний сік липи знімає біль, а пов’язка з кори, висихаючи, стягується так, що тримає купи перебиті кістки. Можна припустити, що один з вершників був поранений. Тепер же погляньте туди: на дні видно дві ями, тут коні лежали у воді; перед далекою і важкою дорогою індіанці знімають з коней сідла і дають їм скупатися. Отже, підсумуємо: два вершники, а найпевніше індіанці, так поспішають, що спочатку переправляються через річку, і тільки потім поять тварин. Один з них поранений, вони перев’язують йому рани й негайно вирушають далі. Який же можна зробити висновок, джентльмени? Спробуйте напружити свій мозок, — звернувся вестмен до мене.