Віннету ІІ

— Щоб не бути свідком злочину й віроломства! Десь я вже таке чув! Коли апачі дізнаються, що команчі без перешкод покинули форт, я й шеляга ламаного не дам за життя білого, який потрапить до них у руки.

— Не згущуйте барви, сер. Якби ми не дозволили команчам піти з миром, через годину апачі втратили би ще одного зі своїх вождів.

— Ще одного зі своїх вождів? — перепитав Вірна Смерть. — Он воно що! Я, здається, здогадуюсь, про кого йдеться. Сутичка у форті сталася чотири дні тому, у червоношкірого прекрасний кінь, і він випередив нас.

— Це ви про кого? — здивувався вахмістр.

— Про Віннету.

— Як ви здогадалися? Це справді був він. Не встигли команчі сховатися на заході, як ми побачили вершника, що мчав від Ріо-Фріо. Він заскочив до нас, щоб купити пороху, свинцю і револьверних набоїв. Червоношкірий не мав племінних знаків, а ми не знали його в лице. Він почув розмови солдатів, здогадався, що трапилося, і звернувся до першого стрічного чергового офіцера.

— Дуже, дуже цікаво! — вигукнув Вірна Смерть. — Як шкода, що мене там не було! І що ж сказав індіанець офіцерові?

— Нічого особливого, звичайні погрози: «Багато блідолицих поплатяться за те, що тут сталося. Ви не стали на заваді вбивства і не покарали винних». Сказавши так, він покинув склад товарів і скочив на коня. Офіцер пішов за індіанцем, щоб помилуватися його чудовим жеребцем, а той обернувся і додав: «Я буду чеснішим за вас. Тому попереджаю, що від сьогодні почалася війна апачів із блідолицими. Воїни апачів мирно жили у своїх вігвамах, коли підступні команчі раптово напали на них, взяли в полон жінок і дітей, забрали коней і пожитки, багатьох убили, а решту відвели в свої селища, щоб замучити на стовпах тортур. Попри це, старійшини апачів далі слухалися Великого Духа. Вони не відразу викопали сокиру війни, а відрядили до вас своїх послів, щоб говорити з вождями команчів. Ви відпустили вбивць на свободу і з цього моменту стали нам ворогами. Ви й будете винні у смерті ваших білих побратимів, не ми».

— Це дуже схоже на нього! У мене таке відчуття, ніби я чую його голос, — сказав Вірна Смерть. — Що ж відповів офіцер?

— Він запитав ім’я червоношкірого, і той назвався вождем апачів Віннету. Офіцер наказав негайно зачинити ворота і схопити індіанця, бо мав на це повне право: війна була оголошена, а Віннету прибув до нас у форт не як парламентер. Але той лише розсміявся, здибив коня, потоптав копитами кількох людей, зокрема й офіцера, перелетів через паркан і помчав у прерію. Ми вислали за ним загін, але солдати повернулися ні з чим.

— Ось вам і початок війни. У разі перемоги апачів вам не позаздриш: індіанці не пошкодують нікого. Більше ніхто вас не відвідував?

— Тільки одного разу, позавчора увечері, у форт заїхав самотній вершник, який поспішав до Сабіналь. Я чергував біля воріт, тому чудово пам’ятаю, що він назвався Клінтоном.

— Клінтоном?! Зараз я опишу людину, а ви скажете, чи це був він.

Вірна Смерть описав зовнішність Ґібсона, і вахмістр підтвердив, що прикмети збігаються. Я відразу ж показав йому фотографію, і він без вагань упізнав на ній Клінтона.