Епік

— Не знаю. — Тепер, куйовдячи ріденьке волосся, Свейн видавався старим і втомленим. — Ви хоч знаєте, що це?

— Навіть не здогадуюсь, — мовив BE, що вже був напідпитку й дужче цікавився танцями, які почалися на одному кінці майдану, ніж розмовами про гру.

— За легендою, Неовтлі дав той дзвін Мов, бог мандрівників та купців і святий патрон Ньюгейвена. Якщо бамкнути в нього, каже легенда, з’явиться Мов і запропонує допомогу на честь послуг, які зробила Неовтла, — Свейн сумовито зітхнув. — Ви могли б скористатися ним для виконання якогось іншого величного завдання. Або просто порозмовляти з богом і почути від нього відповідь на нерозв’язані питання. — На обличчі Свейна з’явився відсторонений віддалений зажурений вираз, що аж ніяк не пасував до навколишнього сміху, музики і гірлянд з яскравих квітів. — А єпископ казав що-небудь, коли ви повернули його?

— Еріку, ти віддавав його. Що сказав єпископ? — запитала Сігрид, стараючись відновити добрий гумор їхнього почесного гостя.

— Зараз пригадаю. Він щиро дякував. Сказав, що ми завжди можемо звернутися до нього по допомогу. Й дав мені невеличкий кулон із зображенням символу, який, за його словами, визнаватимуть шанувальники Мова в усьому світі і вважатимуть нас за союзників.

— Розумію, — кивнув головою Свейн. — Річ корисна, але не така неоціненна, як сам дзвін.

— Ходімо! — нетерпеливився BE. — Ми не маємо права відгороджуватись. Усі хочуть, щоб ми святкували разом із ними. — Він поглядав на двох дівчат, з якими навчався в школі і які наполегливо на мигах запрошували його до танцю.

— Ідіть, — сказав Свейн. — Це ваше свято — насолоджуйтесь.

Коли друзі підвелися й почали пробиратися між столів, де лежали рештки найекзотичніших страв, коли-небудь бачених у Гоупі, Ерік відчув, як хтось міцно схопив його за лікоть і не відпускав, дарма що він намагався вивільнитись.

— Еріку, прошу, відійдімо, — почувся голос Фреї, що повела його вуличкою геть од велелюдного майдану.

— Я мав іти танцювати, — з досадою мовив Ерік. В уяві він уже тримав Інгеборг за талію і вони кружляли та сміялися під музику. То був образ щастя.

— Потім потанцюєш, — урвала його мати. — Зараз добра нагода зайти до бібліотеки. Я бачила, як туди прямував Торстейн.

Вони швидко пройшли до зроблених з металу і скла бічних дверей бібліотеки; всередині було темно, невеличкі відблиски світла, що відбивалося, давали змогу побачити схожий на печеру внутрішній простір будівлі.

Фрея постукала в шибку.

— Бібліотеку закрито! — пролунав десь далеко Торстейнів голос.

Але Фрея продовжувала стукати далі, аж поки до них підійшла огрядна постать, що з’явилася немов з темної порожнистої пащі величезного монстра.