Записки Білого Пташка
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-327-2
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Записки Білого Пташка». Краткое содержание книги:
— Будиночок у лісі і собаку Альфу?
Дівчина зблідла. Підійшла до вікна, густо заставленого вазонками, і в повітрі різко запахло травою. Є рослини, які пахнуть, як тільки до них доторкнешся.
— Ви там були?
Дівчина мовчала.
— А я був. І маю підозру, що мене розігрують. Зрозумійте, я хоч зараз можу сісти на поїзд і поїхати. Але перед тим хотів би знати, навіщо мене відірвали від роботи і родини.
— Я нічого не знаю.
— Вам наказала мовчати пані Стефа?
— Я не маленька дівчинка. У мене є чоловік і дитина.
— Чому б вам не створити культу з власної родини?
Дівчина сіла за стіл, склавши руки, як школярка за партою. Лице її набуло зухвалого виразу.
— Є люди, — сказала вона, — які відчувають хід подій і можуть за допомогою слів змінити реальність. Цих людей називають письменниками. Вони бувають, де їм заманеться, не питаючи дозволу і нічого не пояснюючи. Письменників дуже мало. Вони, як правило, люблять людей, близьких і далеких. Коли вони йдуть від нас, то не назовсім. Ми могли б назвати вулицю її іменем, поставити пам’ятник, влаштувати читацьку конференцію, отоді це був би культ. Я вас не засуджую: таких людей — більшість. Анна багато страждала і заслуговує на спокій. Ви самі маєте зрозуміти, для чого ви тут.
— А коли я цього не хочу?
— Тоді їдьте звідси, але повернутися сюди ви ніколи не зможете, і вам буде дуже боляче.
— Звідки ви знаєте, що буде саме так? Я не палкий прихильник Анниної творчості, як уже на те пішло. І не прихильник містики, яку мені нав’язують. Моє завдання дуже скромне. Чи, може, ви всі вважаєте, що я чимось завинив перед Анною і повинен це спокутувати? Смерть розв’язала всі вузли.
— Так, смерть, — повторила Ганнуся якось приречено, і мені раптом стало її шкода. Я приготувався почути кінець фрази, але вона загубилася десь на півдорозі.
«У мові людей, що приходили до нього, Перевізник зауважив одну й ту саму думку: я хочу вмерти. Я хотіла б зупинити власні страждання. Я не бачу сенсу у власному існуванні. І це при тому, що кожен із них міг тішитися плином чистої ріки, шовковою травою лугів, м’якими обрисами діброви. І погамувати в собі бажання самознищення. Але очі їхні були опущені додолу, обличчя вкривав піт страху, рухи були невпевнені, а голоси глибокі, як пустельні колодязі. „Чи вони вважають мене за ката? — подумав Перевізник, тихо граючи на сопілці. — Чи за суддю?“ їм так хочеться перепливти ріку і залишити на березі старі речі свого немилого існування. Невже їх хтось переслідує?
Були й такі. Одних переслідували з любові, інших з ненависті. Не раз брали нещасного за руку і провадили його додому, хоч надії на зцілення не було. Перевізник, скінчивши грати, брав до рук книжку Ніцше і так потрапляв у її полон, що сам ставав Заратустрою і не відділяв уже добра від зла. Але то на певний час.
Коли йшлося про реальні можливості, то човен не міг вмістити всіх бажаючих, бо відпливав лише один раз, після заходу сонця. Але іноді він зовсім не мав роботи і міг бавитись у Заратустру. І Ніцше, і власний досвід, і ріка з роками додавали йому мудрості, виліплюючи образ, який звався Перевізником, і треба було грати уже якусь роль. Людям це було зручно, а Перевізник думав, чи справді човен належить йому, чи це ілюзія, якої треба позбутися. Бо ж знайдуться інші Перевізники.
Люди навіть не звертали уваги, що на тому березі ріки грузький пісок, сухі пагорби з жалюгідними кущиками, а далі — мертва пустеля. Вони хутко йшли від ріки, не озираючись. Прикрий колючий вітер стирав їхні сліди. Ніхто звідти не вертався, і Перевізник здогадувався, що той пустельний край — лише пограниччя нової реальності, де на мандрівників чекають небачені втіхи: забуття і спокій, що бальзамом виливаються на душу».