Записки Білого Пташка
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-327-2
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Записки Білого Пташка». Краткое содержание книги:
— Дякую. У нас про неї так само найкращі спогади. Я хотів би щось зробити для її пам’яті.
— Це непотрібно.
— Ви ж знаєте, що це не так. І знайдуться інші, які будуть набридати вам більше, ніж я. Якби Анна залишила заповіт, щоб її твори спалили…
— Вона його залишила.
Жінка, не криючись, заплакала.
— Вибачте, — промимрив я, — я поводжуся як письменник, а не як людина.
— Це ви мені вибачте. Анна вважала, що написане нею нікому не буде потрібне, що вона відстала від часу. Це її зламало. І ще вона говорила, що можна погано писати, але бути поганим ще гірше. Написане спалиш, а кривду не загоїш. Я часом не можу заснути, йду до її кімнати і там розмовляю з нею. Що більше минає часу, то вона мені ближча. Я чую якесь тепло і спокій, коли посиджу тут.
Я відчув щось цілком протилежне, але промовчав. Зрештою, я чужий. Наче запущений годинник, який можна зупинити лише часом.
Нашу мовчанку перервало якесь глухе гупання у двері.
— То Гандзуня, — сказала господиня. — Іду вже, йду!
За дверима я побачив купу лахміття, що мала зватися Гандзунею. Я спершу подумав, що вона на колінах, але у неї не було ніг. Вона сиділа на дошці з коліщатами.
— Нащо так довго стукаєш, я добре чую!
— Пані Стефо, я хіба хотіла спитати, чи у вас все добре?
Гандзунина голова була замотана синьою хусткою, мокрою від дощу. На вид їй було років шістдесят.
— Де мала?
— Та у школі.
— Може, я їй парасолю занесу, аби дитина не змокла?
— Чи ж я би не дала їй парасолі, Гандзуню?
— А як котрі діти вкрадут?
— Має вона парасолю, не переживай.
— Бережіт тоту дитину, пані Стефо, чуєте? Я їй принесла горішків, у своїм саді назбирала.
Гандзуня вишпортала з кишені кілька молодих, щойно облущених горіхів.
— Йой, Гандзуню, дякую… Але ж надворі дощ, заслабнеш. Може, зайдеш чаю напитися?
Гандзуня зиркнула на мене перестрашеними сивими очима:
— Нема часу, пані Стефо. Маєте гостя. А я вам насліджу.
— Я тобі куртку дала, що не промокає, де ж вона?
— А! — махнула брудною рукою Гандзуня.
— Знов бідним віддала?
— Та! Мене сало гріє. А ви що, гніваєтеся?
— Якби ти пропила, то гнівалася б, але ти не п’єш. Шкода тебе, бо ти сама бідна.
— Я маю пенсію. Шестого принесут. Я дала Маринчиному Васильку тоту куртку. Йду вчора, а вно в єднім сорочиту несе хліб. Біда! П’ятеро дітей…
— Йди додому, Гандзуню, грійся. Я передам малій горішки.
— Тота наука дитину з’їсть, бігме!
— Діти мусять вчитися.
— А, — знов махнула рукою Гандзуня. — Здоров’я важніше. Я вже піду, коли так, пані Стефо. Як щось буде треба, скажіт. Я нікому не дам із вас знущатися.
— Добре. Візьми пакуночок, з’їж собі вдома.
— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня.
— Не встидайся, бери. То від мене і від малої.
Гандзуня неохоче поклала пакуночок за пазуху:
— Бувайте здорові!
Коли за Гандзунею зачинилися двері, пані Стефа зітхнула:
— Дивіться, бідна каліка, а має золоте серце. Мама недавно їй вмерла, то вона нудиться.
— А що з нею?
— Поїзд ноги перерізав. Ще як дівчиною була. Від того їй у голові трохи скаламутилося, бо мала через тиждень заміж виходити. Ой, що ж я вас відриваю від роботи!
Я подякував за гостину і повернувся до кімнати, став коло вікна. Дощ припинився, подекуди прозирало холодне блакитне небо. Візок Гандзуні якраз викотився на подвір’я. До неї підбіг заболочений жовтий пес, і каліка віддала йому канапку, щось сказала і покотила далі. Згори вона нагадувала якусь химерну істоту з уяви Босха. Небо дедалі більше роз’яснювалось, бо вітер несамовито дер хмари на клапті. Воно нагадувало небо мого дитинства, коли я стояв, задерши голову, і дивувався, як швидко міняють форму хмари: з птахів перетворюються на драконів, із драконів на велетнів. І мріяв покуштувати хмару, яка, певно, на смак нагадувала цукрову вату. А коли я не хотів цукрової вати, то мріяв покататись на хмарі, м’якій, як перина.
З таких дитячих ілюзій виникають згодом дорослі, і я мав їх доста, особливо коли почав писати. Я гадав, що все написане мною буде гідно оцінене, що читач вгризатиметься у кожне слово. Коли вийшла моя перша книжка, я пороздаровував безліч примірників і втопив її у морі горілки. Мене чекало тяжке похмілля: байдужість. Я замовив рецензію приятелю, поїв його цілий місяць, поки він написав її. І це навчило мене, як діяти далі: бути присутнім усюди, говорити, говорити. Звісно, писати часу не залишалось. Якісь сюжети, ідеї витали довкола, але ж не було часу! Я поселився в Будинку творчості, але тамтешня тиша викликала у мене лише непереборну сонливість. Правда, я почав писати роман, але далі першого розділу не пішов. Заспокоював власне сумління чтивом, щоб бути в курсі, плекаючи в собі шляхетний цинізм. Мене прийняли в коло філософів-сторожів і бомжів-поетів. Анна сміялась, кажучи, що нічого не може второпати з наших бесід, і називала їх спекулятивним мисленням. Це мене розсердило, бо я був вихований так, що навіть розумну жінку вважав дурнішою за будь-якого чоловіка. І мене дратувала сміливість Анни, котра, не маючи жодної підтримки, ні на кого не зважала. Правда, вона не любила сперечатись і когось зумисне ображати, але їй було море по коліна. Чи зустрічала вона колись людей, схожих на себе? Судячи з «Досвіду самотності» — ні.
Я знову всівся читати, не пригасивши роздратування. Як можна писати таке:
«Зібрати достатньо доказів проти себе легко, бо рідко хто з нас вдоволений собою. Потайки складаєш їх до шухляди, щоб ніколи не використовувати. Краще спалити. Я б це зробила, але не зроблю, бо від цього не стане легше. Тільки моє тіло поки що мені належить. Рештою я не розпоряджаюсь».