Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Лейтенант глянув на шинквас. Мала сокирка, розміром із долоню, з подвійним вістрям і борідкою, абсурдно вигнутою вгору. Забавка. Щось подібне, витатуйоване на тілах невдалих вбивць, він бачив сьогодні вранці.

— Та’Клав настільки роззухвалився?

Корчмар похмуро кивнув.

— Говорить, що за рік долина належатиме Винде’канна. А як ні, то тут каменя на камені не залишиться. Люди бояться й чекають, що буде… — він невесело всміхнувся. — Ми знаємо: якщо спалахне війна, Імперія не стане жертвувати цілою армією, щоб нас захищати. На тих послів, що оце сьогодні приїхали, наша остання надія.

Лейтенант кивнув.

— Вони здаються розсудливими. Особливо граф. Ми будемо їх пильнувати.

Корчмар піджав губи.

— То ви не залишитеся?

— Із чотирма десятками? Ні. Але коли повернемося, я дам знати командирові полку, що тут відбувається. Ходімо, Варгенне.

Надворі їх привітало сонце, яке все ж пробилося крізь хмари. Велерґорф підставив під промені обличчя, заплющив очі.

— Буде добра погода, пане лейтенанте, — промурмотів із задоволенням.

— Нарешті. Здається, весна про нас вкінці згадала.

Раптом із бокової вулички до них донісся звук удару і стлумлений крик. Вони перезирнулися.

Вуличка була сліпим завулком, утвореним корчмою, стіною сусіднього будинку та купою звалених скринь у глибині. Смертельна пастка для того, кого загнали в таке місце. Особливо якщо цей хтось мав десь тринадцять-чотирнадцять років, а троє нападників були принаймні на голову вищими та важчими: як на око, фунтів на сорок кожен. Носили вовняні, фарбовані в червоне штани й сорочки з рукавами-буф. Не місцеві.

Стояли спиною до входу в завулок. Двоє притискали хлопця до високої стінки, а третій саме розмахувався.

Велерґорф першим розгледів, кого вони мучать. Голосно засопів, але жоден із нападників навіть не озирнувся.

— Ви не тутешні, хлопці, так? — кинув десятник, виймаючи з-за пояса сокиру.

— Та пішов ти геть, — не озираючись гарикнув той, що збирався завдати удару. — А то як скінчимо з цим дурником, візьмемося за тебе, діду.

Важка сокира окреслила коротку дугу й, проминувши на палець голову одного з розбишак, гепнула в найближчу скриню. Вдарила з такою силою, що розтрощила її на шматочки й застрягла в наступній. Троє напасників відскочили від хлопця й розвернулися до входу, витріщивши очі. Велерґорф із зосередженим обличчям обв’язував долоні шматками ременя. Стиснув кулаки, аж ремінь зарипів, а татуйоване обличчя розпромінилося в широкій усмішці.

— Десятник Варгенн Велерґорф, Шоста рота Шостого полку Гірської Варти, — безтурботно промовив він. — А це мій лейтенант, який, гадаю, не братиме участі в забаві, бо, по-перше, звання йому не дозволяє, а по-друге, підофіцерам теж належить якась радість у цьому житті. Ну, хлопці, вас досі троє на одного. До роботи.

Нахилив голову й без вагання кинувся вперед.

Кеннет трохи відступив, ігноруючи грюкотіння, що виникло в завулку, обвів поглядом навколишні будинки, оцінив положення сонця на небосхилі. До полудня залишалося десь чверть години. Невеличкі хмарки давали надію, що хороша погода втримається й надалі.