Багряні жнива Української революції
- Автор: Коваль Роман Миколайович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- ISBN: 966-83-31-19-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Багряні жнива Української революції». Краткое содержание книги:
Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.
Пізніше, зустрівши начальника штабу, довідався, що під час розстрілу Савчук-Савінчук поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:
— Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.
На пропозицію зав’язати очі відмовився.
Не захотів й одвернутися спиною до тих, хто мав позбавити його життя.
— Стріляйте хутчій так, — це були останні його слова…
Так неподалік Товмача в Галичині, на галявині, поліг в ім’я закону захисник нашої Батьківщини сотник Савчук-Савінчук — безталанний селянський син. «Не знаю, чи знайшлася добра душа, яка поставила хреста на його могилі, — закінчував свою розповідь Олексій Козловський. — Коли ж хрест поставлений, то на ньому було би справедливо написати «нещасний», а не «злодій».
64. Свято на колоцвинтарній вулиці
Вересень 1920 року. «Війська наші щасливо посувалися вперед, лишаючи позаду себе великі простори, — згадував козак українського війська Дмитро Ігнатенко. — Майже з-під самих Карпат почався наступ, а тепер минули вже Дністер, Стрипу і чекали, чи скоро покажеться Збруч. Ворог утікав, і вже декілька днів (ми) не мали з ним жадних сутичок. Сама природа ніби вітала наш прихід і помагала в цьому щасливому рухові.
Дні були сухі й ясні, а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше тепла і, взагалі, піддержати той веселий і бадьорий настрій, з яким маршувало військо.
Здавалося, що довгий шлях не впливає на козацтво. Оповідали про події минулих днів, а також намагались заглянути в будуччину та передбачити її. Кожний бажав якнайскорше (пробитися) вперед і вперед — до самого серця Вкраїни… Ось і Збруч… Це той самий Збруч, що безліч разів переходили його в обидва боки в залежності від успіху чи неуспіху військових подій».
Хоч і річку в деяких місцях, здавалося, можна перескочити конем, та її береги були заболочені. Траплялись і кручі. Тож, не поспішаючи, перейшли Збруч вбрід і увійшли в містечко Тарноруда.[12] Щоправда, декілька хат містечка вже вросли і в західний берег Збруча, з якого козацтво і форсувало річку. Колись обидві частини Тарноруди з’єднував дерев’яний місток. Тепер його заміняла кладка, що лежала на обгорілих стовпах старого містка.
Зупинилися на спочинок. Лише інженерна частина одразу взялася за сокири — хочеш не хочеш, а відбудувати міст для переходу основних сил треба.
Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він неспокійно.
По обіді ген-ген на далекій могилі з’явилося кілька вершників — більшовицька розвідка. «Що вони хочуть від нас?» — подумав не один козак. Відповідь отримали швидко — з-за гори виринула довжелезна більшовицька лава.
Червоні рухались тихо. Їх було так багато, що сама думка про бій із ними вважалась недоречною. З’явились думки про відступ. А місток ще не було полагоджено.
Захисники Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посувались вперед і вже півколом оточили містечко.
Оборонці відступали до містка, який гарячково намагалась добудувати інженерна частина. Та ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир — полковник Гавришко.
— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!
Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.
Хтось крикнув:
— Слава!
— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.
Червоні були вже за 60–80 кроків від кремезного муру цвинтаря, що сумував на околиці містечка.
Опанування цим муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.
Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією. Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. Їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи нашу кінноту в поле.
Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними — і червона лава.
— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.
Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.
Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.
Невдовзі полонених через добудований міст було доправлено в запілля — на правий берег Збруча.
65. Похорон у Сатанові
Останній наступ Армії УНР припав на осінь 1920 року. Монастириська, Скалат та інші галицькі містечка і села козацтво опанувало без великих втрат. Більшовики відступали поспішно, майже не вступаючи у бійки з українським військом.
Збруч перейшли урочисто. Раділи неймовірно: нарешті ступили на «свою» Україну! Батьківські домівки, здавалося, були вже зовсім близько.
Увійшли до Сатанова. Населення щиро вітало рідне військо.
Був теплий осінній день. Батарея, в якій служив Віктор Ржевуцький, піднімалася крутою вуличкою до церкви. Поруч гарцювала кіннота Мазепинського полку. А крізь розчинені двері церкви линули сумні співи. Віктор побачив дві труни з білих дощок. У них покоїлися тіла кіннотників-мазепинців. Коло покійників клопоталися дівчата в білих сукнях. Із заплаканими очима вони заквітчували домовини.
Панахиду відправляв військовий панотець. Відправляв українською мовою.
Віктор давно не був у церкві. Прості й зрозумілі слова священика глибоко западали в душу. Вся його істота пройнялася глибокою повагою до цих «лицарів-небіжчиків, що принесли два таких великих дари на олтар Батьківщини — два своїх життя».
Зворушила Віктора й щирість дівчат, які, очевидно, не знали навіть імен козаків-мазепинців, не знали, хто вони і звідки. Але прощали їх в останню дорогу як рідних.
Панахида закінчилася. На дворі виладнався ескадрон, де служили забиті козаки. «Оркестра грала сумного маршу… Він був Бетховенський», — так писав у своїх спогадах Віктор Ржевуцький.
Ось вже виносять домовини… Закалатали сумно дзвони.
На цвинтарі біля церкви, зібралося багато військових та цивільних. Після літії та чулого слова панотця хор заспівав «Вічная пам’ять». Труни опустили в могили. Несподівано здійнялася хурделиця кулеметних черг. Перелякані жінки пішли врозтіч, бо подумали, що то повертаються більшовики. Як виявилося, це командир наказав кулеметникам сальвами вшанувати полеглих…
Прізвища загиблих ніхто тепер не згадає…
А вічного вогню пам’яті невідомих вояків, вояків, які поклали життя в обороні Української держави, досі немає.
Скажіть, як пом’янути їхні душі?
66. Дорога вела до моря
Після невдалої бійки під с. Вовніги Катеринославський повстанський кіш, притиснутий до Дніпра, не мав іншого виходу, як здолати річку. Хто на плотах, хто на човнах, а хто вплав під кулями червоних намагались дістатися лівого рятівного берега. Невелика частина пробилася крізь оточення і розсіялася по байраках. Дехто відсидівся у плавнях.
Багато козаків загинуло в дніпрових хвилях. На той бік переправилося лише 318, і то переважно без зброї та одягу. А було їх перед боєм 600.
На лівому березі Дніпра господарювали врангелівці. Отаман коша Михайло Федорченко з начальником штабу одразу від’їхали в Севастополь до ставки Врангеля. А козаки з кількома старшинами та отаманом Хмарою[13] вирушили до станції Пришиб на відпочинок і формування. В той час врангелівці, відчувши, що самим їм більшовиків не здолати, хоч зі скреготом, а все ж сприяли формуванню повстанців, надаючи їм зброю, одяг й інструкторів — старшин-українців.
[12]
Тепер село Волочиського району Хмельницької області.
[13]
Цей отаман називався ще й Чорною Хмарою. Його справжнє прізвище — Антон Якович Гребенник (15.1.1890, с. Велика Михайлівка Катеринославської губ. — після 30.11.1923).