Сказання про дітей Гуріна

— Не шукай уже. Військо орків надходило з Нарґотронда до Переправ через Тейґлін, і нас давно попередили про те; воно просувалося дуже повільно, ведучи багатьох бранців. Тоді ми вирішили влити у війну свою маленьку краплю й, зібравши всіх лучників, улаштували на орків засідку, сподіваючись порятувати бодай кількох полонених. Але на жаль! Щойно ми напали, підлі орки найпершими повбивали бранок; а доньку Ородрета пришпилили списом до дерева.

Турін стояв мов громом уражений.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вона заговорила до мене перед смертю, — сказав Дорлас. — Вона оглядала нас так, ніби сподівалася побачити того, кого дуже чекала, а потім мовила: «Мормеґіл. Розкажіть Мормеґілові, що Фіндуілас отут». І вмовкла. Та ми, вволивши її останню волю, поховали її там, де вона померла. Фіндуілас спочиває в кургані поблизу Тейґліну. Так, відтоді минув уже місяць.

— Відведіть мене туди, — промовив Турін; і вони провели його до пагорка при Переправах через Тейґлін.

Там він упав на землю, і темрява зійшла на нього, і бретілці подумали, що він помер. Але Дорлас подивився на Туріна, повернувся до своїх і сказав:

— Надто пізно! Який жаль. Але погляньте: тут лежить сам Мормеґіл; величний капітан Нарґотронда. Ми повинні були, як і орки, впізнати його меч.

Слава про Чорного Меча з Півдня розійшлася від краю до краю і сягнула навіть найгустіших лісів.

І тому вони шанобливо підняли Туріна і понесли до Ефель-Брандіра; і Брандір, вийшовши назустріч, дивувався з їхньої ноші. Потому, відкинувши покривало, вгледів обличчя Туріна, сина Гуріна; і темна тінь лягла на Брандірове серце.

— О жорстокі люди Галет! — скрикнув він. — Навіщо вирвали ви цього чоловіка у смерті? З великою натугою ви принесли сюди остаточну загибель нашого народу.

Та лісовики сказали:

— Ні, це — Мормеґіл із Нарґотронда, гроза орків, він стане нам у великій пригоді, якщо виживе. Та навіть якби він був кимось іншим, невже ми мали залишити вбиту горем людину лежати, неначе мертвеччину при дорозі?

— І справді, — мовив Брандір. — Така була воля Судьби.

І він забрав Туріна додому, і турботливо доглядав за ним.

Коли Турін нарешті виборсався з полону темряви, у той край поверталася весна, тож, опритомнівши, він побачив сонячні відблиски на зелених пуп'янках. Тоді в ньому пробудилася мужність, притаманна людям із Дому Гадора, і він підвівся, і в серці його визріло рішення: «Усі мої минулі вчинки були сповнені тьми і зла. Та настав новий день. Тут, зрікшись імені й роду, я здобуду спокій; і залишу тінь позад себе або принаймні не затьмарюватиму нею тих, кого люблю».

Тож він прибрав собі нове ім'я і назвався Турамбаром, що говіркою Високих ельфів означало Владар Судьби. І став він жити серед лісовиків, котрі любили його, і наказав їм забути його давнє ім'я і ставитися так, ніби він один із корінних бретілців. Однак, змінивши

Ім'я, Турін не спромігся ні змінити цілком власної вдачі, ні забути колишні печалі, які принесли йому слуги Морґота. Тож він із кількома однодумцями часом вистежував орків, хоча це засмучувало Брандіра. Той-бо надіявся вберегти власний народ радше з допомогою тиші й утаємниченості.