Кленовий лист
- Автор: Ле Іван Леонтійович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ "МОЛОДЬ"
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Кленовий лист». Краткое содержание книги:
Вони беруть у полон і намагаються перевиховати німецького льотчика, що випадково потрапив на острів, рятують із ушкодженого катера доньку радянського генерала, яку німецькі шпигуни викрали, щоб зламати стійкість батька.
Зображаючи події, зв'язані з розшуками доньки генерала, автор одночасно змальовує могутній антифашистський рух у країнах Західної Європи.
Про свої враження та побажання просимо писати на адресу: Київ, Пушкінська, 28, видавництво ЦК ЛК.СМУ «Молодь», масовий відділ.
Гарячково порпався, готуючи зброю, і біг назад, до свого спостережного пункту. Ніяких інших міркувань — тільки помста гітлерівцям. На мить спинився на тому ж місці, оглянув усе навколо.
Обоє саперів лежали вже на землі, офіцер штовхав носком черевика котрогось під бік... Віктор далі не міг терпіти, підніс зброю, прицілився, шукав голову ворога на зниклій у темряві мушці автомата. Рішучий, лютий...
У цю мить до місця події підійшов зустрічний «оппель» і, не розминаючись, спинився, яскраво висвітлюючи фарами.
Німецький офіцер вискочив уже з цього «оппеля», виструнчений, бундючний, енергійний. Щось гримнув просто в гурт розпалених шаленством катів, і вони раптово виструнчилися перед старшим офіцером-штурмовиком. Він прибув так несподівано, діяв рішуче.
Віктор опустив автомат, мусив перечекати, щоб хоч трохи зрозуміти, що ж там діється, до чого йдеться. Адже цей старший офіцер припинив катування саперів, щось звелів солдатам. Ті слухняно і швидко попідводили саперів з землі І поставили на ноги. Забинтували Телегіну голову, витерли Старовойтенка. Ясно, що цей другий есесівець вирішив забрати саперів і повезти з собою. Абсолютно логічні для розумного офіцера дії.
«Везтиме до військового штабу»,— промайнула думка у Віктора. Чи на краще це? Повезуть, усе одно допит чинитимуть з-під нагая.
А на шляху лунали накази старшого офіцера. В схрещеному світлі фар двох машин саперів підвели до цього другого «оппеля», звеліли сідати в кузов. Старовойтенко першим ухопився за борт і, ставши на заднє колесо, поліз у машину. Телегіна підсадили.
А перший «оппель» швидко розвернувся, забрав солдатів, які вже поклали в кузов два трупи — застрелених Марією Йосипівною конвоїрів Борі, офіцер сів у кабіну і, козирнувши цьому старшому, швидко рушив геть.
То що ж це таке? Раптом потухло світло в цьому другому «оппелі». Напружуючи зір, Віктор ледве побачив, що з кабіни вийшов і водій. Щось сказав у кузов до саперів. Віктор відчував, що лопається його надсильне напруження, заходить якесь божевілля. Хоч би ж слово почути! Стріляти? Куди, в кого?
Шляхом пройшло ще кілька авто з гарматами на прицепі. В снопах світла обкупали «оппеля», саперів, офіцера і зникли з такою ж швидкістю, як і з'явилися. Одинокий «оппель» лишився на шляху. Ні світла, ні гомону.
Віктор напружив звиклі до темряви очі, ледве розрізнив, як Старовойтенко зіскочив з кузова авто і швидко спустився з насипу, побіг до переліска. «Зрада?» — знов кинуло в жар Віктора. Сміливо виступив з переліска назустріч саперові.
— Вікторе, забирай спорядження, їдьмо!— напівшепотом гукнув сапер.
— Що це, зрада?
— Сам чорт не розбере, що це. Їдьмо мерщій! Вадим з гестапівцем...
— Таки з гестапівцем? Проклятий.
— Їдьмо, кажу! Потім, потім... Він ніби свій.
Зуздром згребли свою зброю, сумки з мінами, шинелі. Північна пора наставала, зменшувався рух автомашин на трасі. На якусь мить притух і гомін війни десь попереду. Офіцер-есесівець зустрів обох на гребені насипу, простяг руку і підхопив сапера під плечі, допоміг Вікторові.
— Мерщій у ліс, там розберемося!— звелів гестапівець досить непоганою російською мовою.
Навіть підсадив обох у кузов. Напівшепотом уже з кабіни порадив Вікторові лягти, і майже в ту ж мить авто рушило з незасвіченими фарами.
В сірому і якомусь невимовно чужому світанку проскочив «оппель» по лісовій автомагістралі. Скільки їх проходить тут майже щохвилини! Марія Йосипівна ледве впізнала сапера. Він сидів на високому борту і пильно вдивлявся в лісові хащі, щоб не прогавити своїх людей. Адже їх там набралося вже чимало.
Та ліс у ту гарячу військову пору причаївся в ранковій імлі.
Авто з шаленою швидкістю пронеслося і мимо спаленого, зруйнованого селища за лісом. Тільки де-не-де попід лісом ще стояли вцілілі, пообсмалювані хати. Там уже ворушилися гітлерівці, якими забиті були ці руїни колишнього села.
— Прифронтова зона,— шепнув Щостопалько Вікторові, хитнувши головою в бік руїн.
Впізнати Віктора в кабіні поруч з водієм було майже неможливо. Есесівський френч, неначе на нього шитий, високий есесівський кашкет робили його схожим на типового гестапівського офіцера.
— При першій же можливості звертаймо геть з шляху. Далі буде ще густіше цієї гітлерівської погані,— ніби радився Віктор з водієм. Шостопалько хитнув головою.