Острів тисячі самоцвітів

Тікірі зітхнув. Справді, ані про що не зна він певно, окрім, хіба про самоцвіти. Самоцвіти існують: пан Ліндсей велить їх шукати під землею, та й я один маю, достоту маю, бо можу його торкнутися. Власне, можу й не торкатися, бо він весь час муля мені кістку в боці, аж болить…

Таки розв'язав кінець саронга, вийняв самоцвіт і зачаровано дививсь, як у місячному промінні, що просякає крізь бамбукову стіну, його кристалики міняться синюватими іскрами. Потім вийшов надвір і закопав камінчика за халабудою. Не хотів більше прокидатись і пантрувати за привидами, хай їм грець, до добра вони не доведуть. Та й сховати самоцвіт — це куди розумніше, безпечніше, аніж тягати його весь час із собою…

Вранці Ука Елара послав Тікірі зі Старою Тростиною по дрова. Повернувшись за годину, Тікірі Бандали не побачив. Де б це вій міг бути?

— Когось шукаєш? — співчутливо запитав кухар. — Хоча я знаю кого… Але його вже нігде не знайдеш. Утік, дурило, і тепер блука десь у джунглях. Ах, мені його жаль. Певно, задушив його леопард, уночі я чув ревіння…

Тікірі струснув головою. Він не боявся за Бандалу: був певен, що той подався до дерева Бо, мабуть, найшов лісника і розпитав у нього дорогу.

Кухар замовк, але перед полуднем почав тривожно соватися, ходити сюди й туди й нарешті сказав, що йому дивно щемить серце.

— Маю передчуття! — говорив тремтячим голосом і тис долонею до черева ліворуч, мов туди переселилося його серце. — Маю жахливе передчуття. Певно, ангели мені щось нашіптують. Або ж диявол? Ні, диявол мене боїться, я ж бо християнин; мені нема чого боятися диявола, бо ангели знають Ука Елару, їм відомо, що святий білий чоловік дав йому благословення… Ах, це передчуття!

Ще чверть години Ука Елара бігав перед кухнею, а тоді подався до лісу, волаючи, що на нього хтось там гукає. Голос його лунав хвилю тут, хвилю ген, на мить ущух зовсім, а тоді озвавсь удалині, але вискучий, уривчастий, пойнятий жахом…

Відтак Ука Елара вийшов із чагарів, очманіло доплентав до кухні й поклав Тікірі до ніг червону шматину. Був то Бандалин саронг, просякнутий кров'ю.

— Передчуття не обмануло. Вій мертвий, — сказав.

У таборі не було нікого, крім Тікірі, кухаря й Старої Тростини. Ніхто не заломив руки, лише вона, Стара Тростина. Ука Елара безсило впав на колоду й затулив лице руками. Тікірі жаско втупивсь у криваву шмату й не мовив нічого, бо не знав нічого, одне тільки: тепер він сам, як палець, і порожній, як розбита посудина.

Сидів почіпки й дивився на те, що зосталося з Бандали, але й очі були йому порожні, бачив він лише імлисту червону пляму, що росла й росла, аж став червоний цілий світ. Стара Тростина давно перестала голосити, а Тікірі усе сидів навпочіпки й дивився сухими очима, як світ виступає з імли й помалу верта до своєї подоби. Багато стебел трави, багато камінців, чотири чорних жуки і одна червона шматина… Так, це знов був старий знайомий світ, а все ж цілком інший. На ньому вже не жив Бандала.