Острів тисячі самоцвітів
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Соботович
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Острів тисячі самоцвітів». Краткое содержание книги:
Зрештою вирішив поки що про пригоду нікому не розповідати, але навмисно спати виключно на тому боці, де його муля самоцвіт, та ще й додати до самоцвіту звичайного камінця — хай дужче муляє, аби посеред ночі він міг часто просинатися, а прокинувшись, пантрувати кухаря. Він ізнову вистежить кухаря, піде назирці за ним, візьме з жертви шматочок, аби мати вранці доказ, що це йому не привиділося.
Другого дня пані Індіра прийшла до кухні подивитися на хлопців і випадком заскочила кухаря, як той підливає до юшки воду, що нею Тікірі саме вимив посуд; вибухла гроза. Ука Елара вибачався, запевняв, що це цілком випадковий недогляд… Але тільки-но вона пішла, сів на колоду, плював червоною слиною й на всі заставки лаяв поганів.
— Чекає їх покара! — кляв у жменю, щоб не було далеко чути. — Смажитимуться в пеклі, хай хоч як удають із себе сагібів, хай носять хоч і десять європейських капелюхів! Нічого їм не поможе, бо вони погани. Це кажу я, Ука Елара, котрий ходив до місіонерської школи й котрого благословив святий білий чоловік! — Він тряс головою так люто, аж із маленького вузлика волосся йому випав великий «конде», гребінь, який, треба сказати, випадав дуже часто і щоразу до горняти з підливою.
— Підійміть мій конде, погани! — ще дужче розходився Ука Елара. — Ви тут для нижчої праці, ви моя челядь! Кожний поганин повинен служити християнинові, бо так повелів старий з великою бородою. — Ука Елара, певно, мав на увазі християнського бога, як його бачив на малюнках, але Бандала нічого не второпав.
— А де той старий? — спитав по-дурному. — Десь близько?
Кухар аж задихнувся з обурення, але Бандала вів своєї:
— О Ука Еларо, де цей старий? Хоч раз би побачити велику бороду, я ж ніколи не бачив бороди більшої, ніж у сагіба Макферрана…
— Цить, поганине! — Ука Елара аж посірів з гніву. — Іще слово, і я тебе відлупцюю так, що навіть пекло після смерті буде тобі за рай. Ворушися! Бери лопату і гайда чистити помийну яму!
Бандала знічено послухавсь, Ука Елара знову сів на колоду, відсапався, — і Тікірі раптом зрозумів, що нічна сцена на галявині — то було насправді. Він іще ніколи не чув, аби кухар отак сапав — точнісінько як сьогодні вночі. Отже, це не сон!
І хлопець обурився:
— Як ти такий християнин, Ука Еларо, то чом тоді ходиш уночі до Буддиної статуї?
Приголомшений кухар перестав жувати:
— Хто… що… ходить… до статуї?!
— Ти, — процідив Тікірі крізь зуби. — Я сам тебе бачив. І вже частенько! — додав для більшої переконливості.
Кухар роззявив рота.
— Ти… ти отруйний брехуне! — нарешті вигукнув він. — Що ти цим хочеш сказати? Що я, Ука Елара, поклоняюсь ідолам?
— Еге, — притакнув Тікірі. — Це я бачив на власні очі.
— Га! — засміявся Ука Елара. — Ти й твої очі! Що в мене в руці? — Він витяг щось із кишені й тицьнув Тікірі під носа. — Скажи, що бачиш?
— Білу кульку.
— Фіть! — дмухнув Тікірі на долоню. — А що бачиш тепер?
Тікірі здивовано закліпав очима: кулька зникла.
— Ну, що бачиш?
— Нічого…
— Отож-бо — посміхнувся кухар. — Маєш очі, але не можеш ними владати! Не знаєш навіть, коли вони тобі брешуть. І оце ти стверджуєш, що бачив мене коло поганської статуї?!
Тікірі мовчав. Витріщивши очі, він усе ще дивився на кухареві пальці. Кулька зникла. І не було її ні на землі, ні в кухаря на колінах, аніде.
Вражено протер очі.
— Це тобі не поможе, — засміявсь Ука Елара. — Є лиш одна рада: більш ніколи вже не вір своїм очам. Розумієш?
— Так.
— Гаразд. А тепер біжи допоможи Бандалі. Ні, стривай! Ти кому-небудь розказував про ті свої чортячі видіння?
— Ні. Їй-бо.
— Твоє щастя, інакше б тебе тут, може, й не було б уже. Чорт би тебе схрумав. Отож завсіди об тім пам'ятай!
— Атож, — заїкнувся Тікірі.
Був він як не свій. Навіщо мати очі, коли їм не можна вірити? Ішов, понуривши голову. Побачив на землі кругленького камінчика, нагнувся, узяв у жменю, дмухнув… Але камінчик не зник. Тікірі спробував ще раз. Ізнов марно.
Пішов далі. Помітив, що йде не до того смердючого місця, де працював Бандала, а зовсім в інший бік. Ось перед ним проглянула галявина. Тікірі здивувався, що це так близько: вночі дорога здалась йому куди довша. Посередині галявини височіла статуя, на голові в неї сидів якийсь червоний птах, птах писнув тоненьким голоском і злетів, тріпаючи крильми; у повітрі він скидався на співучий самоцвіт. Тікірі за ним не стежив. Дивився лишень до підніжжя статуї, куди Ука Елара поклав уночі свою велику жертву, — але там було порожньо. Ніде нічого: ні кісточки, ні засохлої квітки, ні друзочки чашки, ні клаптика бинди, якими прикрашають жертви. Все зникло без сліду, так, як зникає сон… отже, нічна сцена справді була сон.