Тема для медитації
- Автор: Кононович Леонід
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Кальварія»
- ISBN: 966-663-209-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тема для медитації». Краткое содержание книги:
Це роман-вир, котрий затягає, допоки не дочитаєш його до останньої сторінки. Роман про всіх і для всіх, хто здатен відчувати.
... і запах розворушеної землі, й гіркий присмак диму, який стелився понад городами, і мелодійний клич журавлиної зграї, яке линула ген-ген у високій височині — усе воно й досі горить у моїй пам’яті, хоча відтоді утекло стільки води, що мені тепер здається, ніби я прожив двоє життів.
— Юру, Юру... глянь, журавлі летять!
— Не кажи, доню, журавлі... кажи: веселики! — озвалася баба, порпаючись у землі. — А то будеш увесь год журитися...
Леляна закинула обличчя до неба.
— В цій долині так легко... так легко! Ну, чому мені так добре тут... га, Юру?
— Ця долина має виразну містичну ауру... про це ще з літописів дійшли відомості! — відказав я. — Он там на кручах стояло капище Тура, де чинилися ріжні язичницькі таїнства й жертвопринесення... а отут, де зараз наше обійстя, на Купайла відбувалися ігрища! Кажуть, річка тоді була глибока й повновода, й дівчата з оцієї кручі пускали свої вінки...
— Пускали, пускали... — закивала баба. — То вже пізніш Дунай-богатир посадив тут своїх воїв і городище засновав... а до того на сій горі стільки дівок сходилося Купайла справляти, що вінки їхні, неначе мак, цвіли! І якраз в тую ніч дуже багацько дівок викрадали. Ото як підуть дівчата од огня в ліс, щоб голими в росі покачатися, то козаки підглядали — і котора найдужче понаравиться, ту й умикає собі...
— Звідки вона все це знає... про городище, про купальські ігрища?! — поспиталася Леляна. — Адже це було... ну, може за тисячу років до нас!
Я стенув плечима.
— Хтозна... Ти тут, взагалі-то, намагайся ні з чого не дивуватися — сприймай усе, як є, бо воно може не вкладатися у рамки твого розуміння! — Молодцювато хекнувши, я завдав собі на спину мішка й глянув на неї. — Он ліпше відпочинь... а то, бачу, на тобі лиця немає!..
Коли я повернувся з погріба, вони з бабою сиділи біля криниці й щось плели із осінніх квітів.
— О, — сказав я, — а се ви що надумали змайструвати?
— А ти поглянь тільки! — Леляна підняла угору вінок, а потім урочисто наділа його на голову. — Ну, як мені в цім віночку... га, Юру?
— Гожа, гожа дівчина... й міцненька, нівроку, наче горіх! — закивала баба. — А вінок треба носити, щоб щастя було... Колись дівчата тричі на рік плели вінки — весняний, купальський і осінній!
— А як вони плетуться?
— Весняний вінок в’ється з дев’яти квіток, а вплітається усе воно у барвінок... Купальський віночок в’ється з дванадцяти квіток, а основа його — папороть. А осінній вінок роблять із семи квіток і вплітають їх у полин-зілля... Тепер про се тільки я пам’ятаю, дітки!..
— А хіба це правда, що на Купайла зацвітає папороть? — поспиталася Леляна. — Це ж казка, еге?
Баба сумно посміхнулася.
— Папороть цвіте раз у сто год, але не всяка... На всеньку Вкраїну, може, одна квітка й зацвітає... от і подумай, чи тобі вона достанеться!
— А ви бачили її?
— Бачила, чом би й не бачить... та мені заказано сей цвіт чіпати! — Баба підвелася. — Збирайте, дітки, що позоставалося, та носіть у льох, а я пішла вечерю лаштувати!
Сонце хилилося за обрій. Чутно було, як на сусідніх городах гучно бухкає об відра картопля. Повернувшись черговий раз із погріба, я побачив, що Леляна стоїть біля криниці.
— Юру, — жалібно сказала вона, — зачерпни водиці, га? Бо я чогось не дістаю!
— Мабуть, на суху осінь заповідається, — сказав я, заглядаючи до криниці. — Перед зливами це джерело часом аж через цямрини бурхає! Ану дай цю кварту...
— Ось глянь, як вода впала! А ще ж пополудні я могла дістати до неї...
Ми схилилися над зрубом — і зненацька я уздрів у дзеркальному плесі її відображення: юне лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, і очі, що сяють, мов дві зорі. Я втупився у те видиво — та так і завмер із квартою в руці, не в змозі відвести од нього погляду.
— Чого ти не набираєш? — нарешті не втерпіла вона.
Я випростався.
— Леляно, — сказав я, і голос мій задрижав. — Ти така... така!..
— Яка ж?
— Ну... я просто слів не знаходжу! Знаєш... я... я хочу тобі сказати...