Тема для медитації
- Автор: Кононович Леонід
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Кальварія»
- ISBN: 966-663-209-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тема для медитації». Краткое содержание книги:
Це роман-вир, котрий затягає, допоки не дочитаєш його до останньої сторінки. Роман про всіх і для всіх, хто здатен відчувати.
— Ану замовкни! — гаркнув Дембовський, підхоплюючись із-за парти.
Я безнадійно махнув рукою й сів.
— У мене все! Раджу вам зробити висновки, виправитися — і доповісти мені особисто! Запитання?
Попружна ковтнула повітря, і лице її почало набирати нормальної барви.
— Ми зробимо... зробимо висновки! — пообіцяла вона мені. — І ви ще будете просити вибачення за ці слова... Віро, ви вже підготували постанову?
— Так, Валентино Миколаївно... — солодко посміхнулась та. І взявши листок, почала врочисто читати: — За свідоме нехтування комсомольськими обов’язками, низьку успішність з історії КПРС та відрив од колективу атестаційна комісія постановила: не атестовувати студента першого курсу Юра з громадсько-політичної практики; справу його передати на розгляд комсомольського бюро факультету...
— Ну, й дідько вас бере! — не стримавшись, вигукнув я. — Ми ще побачимо, хто з нас...
Юр відірвався од відра і якусь хвилю дивився в стіну, облизуючи краплі води, які стікали по бороді. Земля була холодна й пропікала його тіло до самісіньких кісток; а водночас він почував, як попід ребрами, пульсуючи, стрімко наростає шпаркий пекучий біль, який ось-ось має вибухнути всередині, немов граната; сягнувши у бокову кишеню комбеза, він дістав грудку липкої темної маси, похапцем одщипнув од неї кавалок і поклав під язика. Сонце вже пригріло, й із призьби почали вилазити на осоння червоні кузки. Іній сяяв і яскрів, аж боляче було дивитися. Юр тягуче сплюнув і, завалюючись назад, опустився на призьбу; йому зробилося добре, як ніколи в житті; він глибоко відітхнув і, наглядаючи, як увіччю починають танцювати барвисті геометричні візерунки, утямив, що...
ГЛОСАРІЙ.... незаймане юне створіння, що звалося Вірочкою. Озираючись на ту епоху, я й досі не можу зрозуміти: чому воно так зацікавлено й активно брало участь у комсомольських судилищах? Що ним рухало — ідейна переконаність, невміння відрізнити добро від зла чи вроджена стервозність ? Найсмішніше ж було те, що вона дуже добре усвідомлювала ріжницю між добром і злом. Вона була достатньо розумна, щоб дати вірну оцінку партійно-радянським догмам, а значить, аж ніяк не могла бути ідейним фанатиком. А водночас вона стала найбільш активним організатором отої нервозної атмосфери, в якій відбувалося цькування незалежних особистостей, котрі хоча б чимось виходили за межі встановлених рамок. Все це разюче скидалося на поведінку собачої зграї: серед псів завжди знайдеться такий, що починає гавкати на якусь беззахисну істоту — і цим заражає решту зграї, вона починає гавкати й собі, а затим кидається на цю істоту й загризає її до смерти. Подібну роль відігравали й молоді комсомольські активістки в середині отих чорних 70-х років, коли їх нацьковували на конкретних осіб партійні фюрери. Юні, вродливі дівчата, які, здавалося б, уже за своєю природою повинні були б відзначатися чуйністю, добротою і подібними рисами, під час комсомольських зборів оберталися на справжнісіньких фашистів! Коли я спостерігав за їхньою поведінкою, мені ставало зрозуміло звідки ж могли узятися есесівки, які лютували в концтаборах Третього Рейху...
... у вересні наступного року. Стояла суха тепла осінь, і видно було, як алеями летять за вітром сяйливі нитки павутиння.
— Знаєш, — озвавсь я після довгої мовчанки, — найліпше було б, мабуть, кинути цей університет — і податися десь на периферію!
— Чому?! — видивилася на мене Леляна.
Я махнув рукою.
— Все одно витурять у три шиї! Чергував оце в гуртожитку на вахті... там такий бар’єрчик, знаєш?
— Ну й що?
— Підійшов один активіст і каже: «О-о... ти ніби на лаві підсудних! Ну нічого, звикай... скоро ми тебе посадимо за такий бар’єр, але вже під конвоєм!»
— Але ж ти закінчив перший курс!
— Леляно, — посміхнувсь я, — протягом першого курсу вони ще сподівалися зробити з мене радянську людину! Але тепер їм стало зрозумілим, що з цього нічого не вийшло. Врешті, й виганяти мене особливо не було за що — вчивсь я добре, а з самвидавом працював дуже обачно... Ні, ти уяви собі, — я крутнув головою, — Дзюбу на нашому курсі читало душ із вісім — і ніхто не доніс!
— Бач, а ти кажеш!..
— Люба моя, скільки клубочку не розмотуватись, а кінець таки знайдеться! Моїх приятелів уже викликають у перший відділ і розпитують, що я за один і яким духом дихаю...
— А вони?
— Клянуться, що запевняли, ніби я радянська людина і гарячий інтернаціоналіст...