Таємниця Жовтої кімнати
- Автор: Леру Гастон
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, № 4-7
- Переводчик: Катерина Квітницька-Рижова
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця Жовтої кімнати». Краткое содержание книги:
«Сказано — зроблено… Я знову опинився в галереї, і, хоча не знайшов там нічого, крім того, що вже бачив минулої ночі, здоровий глузд змусив мене зрозуміти одну річ, неймовірну річ, отож у голові в мене закрутилось, і мені знову довелося шукати потрібний кінець, аби вхопитися за нього і не звалитись.
Саме тепер мені знадобиться сила, щоб відшукати зримі сліди, які обов’язково впишуться, вони мусять вписатися до-того ширшого кола, що я його накреслив собі між двома лобними половинками!
Жо зе ф Рультабій, 30 жовтня, опівночі».
РОЗДІЛ XIX,
у якому Рультабій пропонує мені поснідати в трактирі «Донжон»
Свій нотатник, де були докладно описані всі події в загадковій галереї, Рультабій вручив мені значно пізніше, хоча зробив ці записи зранку, відразу ж після подій. А того дня, коли я приїхав до нього в Гландьє, він розповів мені з усіма подробицями те, що ви зараз уже знаєте, навіть те, що він на цьому тижні робив у Парижі, де, врешті, не дізнавсь нічого, що б йому придалося в майбутньому.
Події в загадковій галереї відбувалися в ніч на 30 жовтня, тобто за три дні до мого приїзду. Тож саме 2 листопада я, викликаний телеграмою Рультабія, приїхав до замку Гландьє й привіз із собою револьвери.
… Зараз я в Рультабієвій кімнаті, він щойно скінчив свою оповідь. Розповідаючи, ввесь час утішливо погладжував опуклі лінзи пенсне, знайденого на нічному столику, тож я зрозумів: це пенсне і є одним з двох видимих доказів, який повинен був увійти до кола, накресленого його розумінням та здоровим глуздом.
Дивна, єдина у своєму роді Рультабієва манера висловлюватися навдивовижу точними словами, мене більше не дивувала; одначе інколи, аби зрозуміти смисл цих слів, необхідно було пізнати його думки, хоча проникнути в таїну мислення Жозефа Рультабія часом аж ніяк не просто! Логіка цього хлопчиська — найцікавіша річ, яку мені зроду-віку доводилося спостерігати.
Рультабій крокував життям, навіть не підозрюючи, який подив і навіть потрясіння викликає він у тих, із ким зустрічається. Вражені розмахом його думки, люди обертались йому вслід, зупинялися й дивились, як ступає ця втілена думка, — так проводжають поглядом незвичайну постать, що трапилася на шляху. Тільки замість того, щоб подумати: «Звідки він такий узявся й куди прямує?», люди питалися: «Звідки в Рультабія така думка і як вона розвиватиметься?»
Я вже казав, що він навіть не здогадувався про своє особливе обдарування і тому аніскілечки не соромився його, крокував життям подібно до всіх інших людей. Точнісінько так людина, яка не підозрює про ексцентричність власного вбрання, почуває себе невимушено, хоч хай би в якому оточенні опинилася. Тож цей хлопець, несвідомий надприродності свого розуму, спокійнісінько говорив про найскладніші речі в їхньому логічному виявленні, так би мовити, конспективно, випускаючи непотрібні подробиці, однак саме ця обставина й заважала нам, простим смертним, збагнути саму сутність його міркувань, хоч він і намагався представити перед нашими захопленими поглядами цю сутність у всьому обсязі.
Жозеф Рультабій запитав, якої я думки про те, що почув.
Я одказав: мені важко відповісти на це запитання. Тоді він порадив звернутися до здорового глузду і почати з потрібного кінця.
— Ну, добре, — почав я, — мені здається, вихідною точкою повинно бути те, що переслідуваний вами вбивця на якийсь момент опинився-таки в галереї.
— Чудовий початок! — вигукнув Рультабій. — Не варто на цьому зупинятися. Нумо, ще одне маленьке зусилля!
— Спробую. Якщо він справді опинився в галереї, звідки не міг утекти ні дверима, ані вікном, значить, він утік якимось іншим отвором.
Жозеф Рультабій подивився на мене співчутливо, зневажливо посміхнувшись, і заявив, що я, як і раніше, міркую, мов стара пантофля!
— Та що там пантофля! Ви міркуєте, як Фредерік Ларсан!
Бо в Рультабія бували різні періоди: він то захоплювався Ларсаном і кричав: «А він таки справді сильний!», то жалібно стогнав: «Який телепень!» — залежно від того, чи підтверджували Ларсанові знахідки його власні спостереження, чи, навпаки, суперечили їм. Такий ще один маленький недолік шляхетного характеру цієї дивовижної дитини.
Ми підвелися, й Рультабій потяг мене в парк. Коли вже підходили до брами, грюкіт розчахнутих віконниць змусив нас обернутись, — у вікні другого поверху лівого крила замку ми побачили бурякове, чисто поголене обличчя незнайомої мені людини.
— Ти диви, — прошепотів Рультабій, — Артур Рейс!