Жак-фаталіст (збірка)

— Іноді ніяковіла. Під такими поглядами я опускала очі.

— І ніякого хвилювання?

— Ніякого.

— І ваші почуття вам нічого не сказали?

— Я не знаю, що то за мова почуттів.

— А проте вони свою мову мають.

— Може бути.

— І ви її не знаєте?

— Аж ніяк.

— Невже? Мова ця дуже солодка. А хотілося б знати її?

— Ні, паніматонько, навіщо мені це?

— Щоб нудьгу розвіяти.

— Щоб збільшити її, мабуть. Та й що таке мова почуття, коли ні до кого звертатися з нею?

— Говорять звичайно з ким-небудь. Напевно, воно краще, ніж самій розмовляти, хоч і від цього все-таки втіху маєш.

— Я нічого в цьому не розумію.

— Коли хочеш, серденько, я поясню тобі.

— Ні, паніматонько, ні. Я нічого не знаю і волію краще не знати нічого, ніж набути знання, яке, певно, ще більшого жалю мені завдасть. У мене немає бажань, і я не хочу шукати таких, яких не зможу задовольнити.

— А чому не зможеш?

— Та як же?

— Як я.

— Як ви? Адже в монастирі нікого немає.

— У ньому я, любий друже, і ви.

— Так що ж я вам? І що ви мені?

— Яка вона невинна!

— Атож, паніматонько, я дуже невинна, і воліла б краще вмерти, ніж перестати невинною бути…

Не знаю, чим могли вразити її мої останні слова, але від них вона раптом перемінилась на обличчі; стала поважна, заклопотана. її рука, що в мене на коліні лежала, спочатку перестала його стискувати, а потім вона геть прийняла її й понурила очі. Я сказала їй:

— Що це з вами, паніматонько? Може, промовилась я чимось таким, що вас образило? Даруйте мені. Я користаюся з волі, якої ви надали мені, — кажу вам усе без роздумувань, та коли б і роздумувала, то сказала б так само, може, ще й гірше. Адже ми про такі незвичайні речі розмовляємо! Даруйте мені…

На цих словах я оповила їй шию руками й поклала голову на її плече. Вона теж мене обняла й дуже ніжно пригорнула. Отак пробули ми хвилинку, потім вона знову прояснішала, поласкавішала й спитала мене:

— Ви добре спите, Сюзанно?

— Дуже добре, — сказала я, — надто ж останній час.

— Засинаєте зразу?

— Здебільшого.

— А коли не зразу заснете, про що думаєте?

— Про своє минуле життя й про те, що ще лишилося прожити, або Богу молюся, або плачу, всяко буває.

— А вранці, коли рано прокинетесь?

— Встаю.

— Зразу?

— Зразу.

— Так ви не любите помріяти?

— Ні.

— Поніжитись у теплому ліжку?

— Ні.

— Ніколи… — на цьому слові вона спинилась, і не без підстави: те, що вона спитала в мене далі, недобре було, а я, мабуть, ще гірше зробила, що відповідала, але вирішила ні з чим не таїтися. — Ніколи не з'являлося у вас бажання помилуватись собою. Ви ж знаєте, яка ви гарна?

— Ні, паніматонько. Не знаю, чи така вже я гарна, як ви кажете, та коли б і так, то гарною для інших буваєш, а не для себе.

— Ніколи не спадало вам на думку погладити руками ці чудові груди, стегна, живіт, пружне, ніжне, біле тіло?

— Ні, ні, це ж гріх! Коли б сталося таке, як би призналась я в цьому на сповіді?..