Мертві квіти

Вiрогiднiше, продав баян сам дядько. Тiльки от чому перед смертю?

А наступна знахiдка у лiках подарувала ще одну iдею про зниклий iнструмент. «На лiки не вистачало», — подумав Стас, обертаючи у руках коробку з ампулами. Церебролiзин. Скiльки вiн зараз може коштувати? Ну, пенсiонеровi явно не по кишенi. А поруч iз церебролiзином знайшлося ще кiлька коробочок таких, що схотiлося присвиснути. Iншi лiки були ще дорожчі. Ну, ось тобi й баян. Усе це лежало в окремому пакетi, не почате.

Продав. Для себе або Мурашевички. Стоп!

Стоп.

Оленка щось говорила, перетрушуючи книжки, але вiн її не чув. Оце вже виглядало дiйсно цiкаво. Церебролiзин, як i решта дорогих i судячи з дат, недавно куплених лiкiв, призначалися для лiкування серйозних неврологiчних захворювань. Задiяний по вуха у цих справах, Стас практично напам'ять знав багато разiв переглянутi медичнi картки як свого покiйного дядька, так i Неонiли Мурашевич. Жоден iз них нiколи не звертався до невропатолога зi скаргами на вiдповiднi болячки. Бiльше, пiд час останнього перебування у лiкарнi Мироненка обстежили повнiстю i запис невропатолога свiдчив, що проблем з цим не було.

— Покинь цi книжки, — попросив Стас.

Знахiдка претендувала на вiдповiдний статус.

— Та нi, начебто… — розводила руками Оленка. — Я ж усi її хвороби знала…

Стас перебирав далi, i до рук несподiвано потрапив обривок паперу, що валявся зiм'ятий у пакетi разом iз цими препаратами.

— «Нижня параплегiя з порушенням функцiї тазових органiв», — уголос прочитав Стас.

— Що це таке?

— А це, сонечко, те, для чого i призначалися дорогi лiки.

Стас пiдвiвся i нервово заходив по кiмнатi.

— I у кого з них була ця хвороба? — запитала Оленка.

— Уяви собi, нi в кого! Адже обоє самi пересувалися. А те, що тут написано, означає паралiч. Отже, є або була якась третя людина, для якої цi медикаменти призначалися. Людина настiльки дорога, щоб продавати дорогi серцю речi i купувати такi лiки.

— Але не настiльки, щоб заповiсти пiсля своєї смертi будинок або квартиру, — задумливо промовила дiвчина.

— Сiчеш, — згодився Стас. — Будинок i квартиру наша «солодка парочка» вирiшила подарувати практично чужим людям, нам з тобою, тобто. Бачиш як цiкаво?

— Хто б це мiг бути? — замислилася Оленка. — Не уявляю собi. Йосипiвна сама залишилася. Зовсiм сама! Я точно знаю.

— I дядько Тарас також сам, — погодився Стас. — А ну, давай ще раз оту листiвочку…

Вона принесла знайдену пiвгодини тому листiвку, де Мироненко власноруч написав вiрша з нагоди ювiлею своєї подруги. Графологiчна експертиза тут була б зайвою.

— Отже, лiки купував дядько, — промовив Стас, порiвнюючи почерки. — Дiагноз цей, вочевидь, пiд диктовку лiкаря записав на листочку, щоб не забути…