Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років
- Автор: Днистровый Анатолий, Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0808-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років». Краткое содержание книги:
Іноді для того, аби щось виразно собі уявити, варто повірити слову. Просто усвідомити, що воно правдиве, єдине і не означає нічого зайвого.
В ностальгії у такому разі повинні бути дві характеристики — біль і повернення.
Щоправда, з цього можна укласти просто нескінченне мереживо як власних, так і загальнолюдських особливостей комбінацій болю з поверненням. Але то вже таке…
Я за милим не баную, лем ми болит серце.
Класикою природничих доказів вважається такий дослід. Декапітовану (відрізається голова, але не руйнується спинного мозку) жабку досить погладити вздовж черевця і грудей, як бездумні лапки починають рухатися, намагаючись щось обняти, притулити. Саме це завжди було для мене символом того, що укладається в слово «ностальгія».
Інша моя юнацька теорія базувалася на тому, що ностальгія — це туга за невибраним. Те, що ми маємо, на що ми зважилися, чим ми володіємо і більш-менш керуємо, є всього лиш акцентацією безміру того, від чого довелося відмовитися, що залишилося невибраним з різних причин. І, власне, це невибране впливає на нас значно більше, ніж отримане. В дуже різних вимірах. Воно, зрештою, є головним подразником обнімального рефлексу. Воно калічить, воно гоїть, воно запускає нас у паралельні світи, дарує сни, спонукає до творчості. Воно болить. Туди хочеться повернутися. На те роздоріжжя вибору, щоб змогти поїхати іншим шляхом.
До тебе… ще вернеться весна, а молодість не вернеться…
Ще один цікавий поворот. Біль — зрозуміло. Болить, і все. Цвяшок у груди. Натомість повернення передбачає дві магістральні стратегії. Повертатися самому або чекати на повернення чогось. Якщо вірити слову, то не буде жодних пояснень. І те і друге дуже болюче.
Хоча ця ностальгія не така вже й безневинна. Вона безпосередньо пов’язана із жадобою і потребою власності. Пам’ять без претензій — єдиний порятунок від ностальгії. Бо попри всю її величність жити поруч з нею практично неможливо. Біль перетворюється на мучівний біль. Мучівний біль стає приємністю і примітивним способом самоідентифікації. Повернення неможливе.
Ностальгію потрібно перетворити в гарну історію. Хай вона просто лагідно кусає руку, як то вміють робити мудрі пси. Хай терпнуть уночі неправильно зігнуті руки і ноги. Хай приємною несподіванкою буде кожна зміна пір року…
А пам’ять не обов’язково має бути болючою. І цілком може не стосуватися жодного повернення.
Не кричи: «Вовки!»
Кілька років тому вони ще жили на одному з найгарніших карпатських хребтів. У старезній справжній гражді. Батькам було трохи за сорок. Мали трьох дітей. Старша донька вже пішла десь у доли до мужа і вродила першого внука. Середущий був у війську. Наймолодша жила зі старими. Ходила до останнього класу середньої школи. Слово «ходила» має тут особливе значення. Зі своєї високої гори вона щодня сходила майже десять кілометрів. Зворотній шлях був легшим — бо догори, але довшим — бо догори.
Вони жили так, ніби іншого світу нема. Все робили собі самі. Мали свою полонину, свою гражду, свої коні, своє сіно. Збоку — трохи свого лісу. Свої сани, якими вниз і вгору можна їздити тільки по траві. Слизькості снігу коні не витримають, навіть якщо підпирати їхні груди своїми плечима (це вниз) чи впиратися руками в стегна, недалеко від підкутих залізом копит (коли догори). Вони постійно мали якусь роботу. Пасти коней і овець, доїти корів, робити будз, молоти його з сіллю на бринзу, садити, підгортати, вибирати горіхоподібну бульбу, рубати дрова, палити у печі…
По тому сиділи і напотемки лущили фасолю. Донька або ткала ліжники на стародавньому верстаті в кімнаті з дзеркалом, обставленим порожніми пуделками від популярних парфумів, або їздила на коні, обзираючи принагідно маржину. Взимку їх замітало снігом багатометровими завалами. Дощі заливали подвір’я. Блискавки били довкола вітрів, а вітри зносили блискавки поза хату. Палилося в печі навіть у спеку, бо треба варити кулешу. Кукурудзянку, цукор, горілку, муку, папіроси варто було принести з долини завчасу, заки не сніг по груди. Теплу воду на цілу балію грілося так довго, що купатися хотілося не надто часто. Вітер і мороз, різка зміна температури від двору до печі випалили їхні лиця і перепалили їхні руки.
Вони мали цілий світ. І найбільше не хотіли не могти бачити щодня свої любі гори.