Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
— Безкиснева атмосфера. Припускаю, що можна виключити складне багатоклітинне життя. Імовірно, мікроби, хоча, якщо вони там є, я до поросячого вереску хочу їх побачити. Але будь-який достатньо складний організм, що здатен мислити, не кажучи вже про вміння збудувати ось це, — Шпіндель махнув рукою на зображення з КонСенсусу, — повинен мати високоенергетичний метаболізм. А отже, йому потрібен кисень.
— То ти вважаєш, що там порожньо?
— Хіба я таке казав? Знаю, іншопланетяни мають усі бути загадковими, однак я не уявляю, навіщо комусь будувати природний заповідник розміром з місто для анаеробних бактерій.
— «Роршах» має слугувати природним середовищем для когось. Навіщо там взагалі атмосфера, якщо це просто пристрій для тераформування?
Шпіндель вказав на намет Банди.
— Як сказала Сьюзан, атмосфера досі в процесі будівництва, тож ми можемо вільно користуватися усім, поки не з’явилися господарі.
— Вільно?
— Вільнісінько. І я чудово розумію, що ми бачили тільки найдрібнішу частинку того, що всередині. Але хтось точно помітив, що ми наближаємося. І наскільки я пам’ятаю, «Роршах» на нас сердився. А якщо іншопланетяни розумні та ворожі, тоді чому вони не стріляють?
— Може, вже вистрелили?
— Якщо щось, зачаївшись внизу, розстріляло усіх твоїх роботів, то воно засмажило їх зі швидкістю, притаманною звичайному природному середовищу.
— Те, що ти називаєш «звичайним природним середовищем», може виявитися активним захистом.
Очі Шпінделя розширилися.
— Гаразд, я помилився. Ми знаємо недостатньо, щоб робити розумні припущення.
Не те, щоб ми не намагалися дізнатися якомога більше. Коли сенсорний блок «чортика» вигорів дотла, ми розжалували його до екскаватора; зонд мікрон за мікроном випалював діру, терпляче розширяючи краї початкової замкової шпарини доти, доки вона не стала метр завширки. Тим часом ми відкалібровували піхотинців Бейтс — спорядили роботів таким захистом, що тепер вони могли функціонувати як у ядерному реакторі, так і всередині циклотрона, — і в перигеї скинули їх на «Роршаха», наче камінці в Зачарований ліс. Кожен з них пройшов крізь портал «чортика», розмотуючи за собою тонке, наче волосінь, оптоволокно для передачі розвідувальних даних крізь іонізовані шари атмосфери.
Все, що ми отримали — це побіжний огляд. Кілька розтягнутих епізодів. Ми бачили, як ворушаться стіни «Роршаха». Повільні ліниві хвилі перистальтики йшли брижами по всій його кишці. Ми бачили, як, заходячись у болючих спазмах, патокою витягувалися стінки, що мали з часом повністю перекрити прохід. Деякими приміщеннями наша піхота ковзала легко, а в деяких натрапляла на магнітні аномалії, що виводили її з ладу. Роботи пролазили крізь дивні пащеки, що шкірилися дрібними зубами, рухалися повз тисячі спірально закручених паралельними рядами трикутних лез. Солдати обережно обходили хмари імли, що набували абстрактних фрактальних форм, які повсякчас змінювалися і повторювали самі себе. Заряджені частинки тягнулися за міріадами переплетених ліній електромагнітного поля.
Врешті-решт кожен солдат або вимикався, або просто зникав.
— Можна якось підвищити рівень захисту? — цікавився я.
Шпіндель зиркнув на мене.
— Ми і так закрили все, крім сенсорів, — пояснила Бейтс. — Якщо ми екрануємо і їх — осліпнемо.
— Але видиме світло відносно безпечне. Як щодо суто оптичного…
— Ми вже користуємося оптичним каналом зв’язку, комісаре, — огризнувся Шпіндель. — І ти мав би помітити, що гівно все одно просочується.
— Але ж є ще ці… як їх там… — я добирав потрібне слово, — смугові фільтри? Якісь прилади, що могли б пропускати видимі хвилі, відсікаючи смертельне випромінювання з обох боків.
Шпіндель пирхнув:
— Звісно. І називається такий прилад атмосферою. Якби ми прихопили її з собою і вона була разів у п’ятдесят товщою за земну, тоді вона справді могла б відсіяти частину того варива. Певна річ, Землі в цьому дуже допомагає магнітне поле, але, опинившись там, я б не довірив своє життя жодному ЕМ-захисту.
— Якщо ми й надалі стикатимемося з цими спалахами, — додала Бейтс. — матимемо справжні проблеми.
— Вони повторюються з випадковими інтервалами?
Шпіндель стенув плечима, неначе здригнувся.
— Сумніваюся, що в цьому місці є хоч щось випадкове. Та хто зна? Нам потрібно більше даних.