Крейдяна Людина

— Уже бачив таке раніше? — питаю я.

Він киває і врешті стомлено каже:

— Так. І я такий отримав. І Гоппо теж.

— Гоппо?

Я обмірковую почуте і на мить, нехай це безглуздо, відчуваю таку знайому з дитинства обра`зу, що вони мені не сказали. Що вони вилучили мене зі свого гурту.

— Чому ви нічого мені не сказали? — питаю я.

— Ми вирішили, що це якийсь дурнуватий жарт. А ти що подумав?

— Я теж так гадав. — Я на мить замовкаю. — А тепер, коли Міккі помер, почав сумніватися.

— Гарна кульмінація.

Ґев запихає руку до пакета з цукерками, виймає желейну пляшечку коли і запихає її до рота.

Якусь хвилину я уважно його роздивляюся.

— Чому ти так ненавидиш Міккі?

Він голосно гигикнув.

— Ти справді мене про це питаєш?

— Причина та сама? Аварія?

— Мені здається, що це таки вагома причина, хіба ні?

Він має рацію. От тільки мені раптово здається, що він щось приховує. Запхнувши руку до кишені, я виймаю невідкриту пачку цигарок «Marlboro Light».

Ґев витріщається на мене.

— Коли це ти знову почав курити?

— Не почав. Поки що.

— Можна й мені одну?

— Та ти, напевно, жартуєш!

Ми обоє всміхаємося. Майже щиро.

Я відкриваю пачку і витягаю дві цигарки.

— Я гадав, що ти теж кинув.

— Кинув. Але сьогодні ідеальний день для невеличкого порушення правил.

Я простягаю йому цигарку. Прикурюю свою і передаю йому запальничку. Від першої затяжки мене трохи нудить і паморочиться в голові, але це відчуття збіса приємне.

Ґев видихає хмарку диму і каже:

— Чорт, ця зараза на смак як купа смердючого кінського лайна. — Він дивиться на мене. — Але збіса класного лайна, шановний.

Ми обидва всміхаємось.

— Отже, — кажу я. — Якщо ми вже ламаємо правила, може, поговорімо про Міккі?

Він опускає голову, й усмішка згасає.

— Ти знаєш про аварію? — він махає цигаркою. — Дурне питання. Звісно, ти знаєш.

— Я знаю те, що казали люди, — відповідаю я. — Мене там не було.

Ґев супиться, пригадуючи.

— Ні, тебе не було.

— Здається, я тоді вчився.

— Ну, того вечора Міккі був за кермом. Як завжди. Ти ж знаєш, як він любив те своє маленьке «Пежо».

— Гасав на ньому, як навіжений.

— Ага. Тому він ніколи не пив. Йому більше подобалося кермувати. А я? Я залюбки напивався до чортиків.

— Ми були підлітками. Саме це вони й роблять.

Тільки не я. Не в той час. Та звісно ж, відтоді я добряче надолужив недопите.

— На тій вечірці я справді нализався. Як дурень. Нажлуктився так, що ледве тримався на ногах. Коли я почав блювати на кожному кроці, Тіна і Річ захотіли мене здихатися та вмовили Міккі відвезти мене додому.

— Але Міккі теж пив, хіба ні?

— Як з’ясувалося. Не пам’ятаю, щоб він щось пив на вечірці, а втім, я мало пам’ятаю про ту ніч.